Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша

Артем ухопився за металеву огорожу ліжка. Його пальці побіліли.

— Хто була моя мати?

— Не знаю імені, — відповіла Лариса. — Тоді мені було байдуже. Я запам’ятала лише обличчя. Бліде, гарне, змучене. І ще запам’ятала, що поруч у коридорі сидів старий. Дуже важливий. Він плакав, коли медсестра сказала, що дитина народилася живою. Потім почалася паніка, і він кудись відійшов із лікарем. Якби він лишився біля колиски, я б не змогла.

Вона перевела погляд на мене.

— Знаєш, чому я найняла тих акторів? Не лише з помсти. Я знала, що його справжня родина, найімовірніше, була багатою. Сильною. Такою, куди мені ніколи не ввійти. Я хотіла, щоб він усе життя думав, ніби його покинули злиденні батьки, які прийшли по подачку. Хотіла, щоб він соромився своїх коренів, перш ніж дізнається, які вони насправді.

— Ти ненавиділа його лише за те, що він вижив, — сказала я.

Лариса подивилася на Артема з такою люттю, що навіть умираюче тіло не змогло її приховати.

— Мій син помер. А він жив. Його годували, лікували, любили. Марина носила його на руках, Олег пишався, родичі захоплювалися. Він отримав усе, чого не отримав мій мертвий син. Так, я ненавиділа його. І тебе, Марино, теж. Бо ти, нічого не знаючи, стала матір’ю кращою, ніж я могла б коли-небудь стати.

Її голос зірвався. На приладі біля ліжка почастішав тривожний сигнал.

Артем стояв нерухомо. Потім повільно опустився на стілець біля стіни, закрив обличчя руками. Його плечі здригнулися. Не голосно, не театрально — тихо, глибоко, так плачуть дорослі чоловіки, коли руйнується не одна правда, а вся мапа власного світу.

— Ти вкрала в мене матір, — сказав він крізь пальці. — У мене були бабуся, дідусь, батько, дім. Хтось чекав мене. Шукав. А ти зробила з мене інструмент.

Лариса спробувала щось відповісти, але замість слів вирвався хрип. Медсестра кинулася до ліжка. Лікар з’явився майже одразу, коротко наказав нам відійти. Лариса ще раз повернула голову до Артема, ніби хотіла завдати останнього удару поглядом, та сили йшли. Лінія на приладі смикнулася, витяглася й стала рівною.

У палаті запала тиша. Не світла, не мирна — порожня.

Я повільно підійшла до Артема, опустилася перед ним навколішки й обійняла його так міцно, як могла. Він притулився до мене чолом, і я відчула, як його дихання рветься на шматки.

— Мамо, — прошепотів він. — Мене не покинули. Мене вкрали.

— Так, — сказала я, відчуваючи, як сльози течуть по обличчю. — Але вкрасти любов у нас не змогли.

Він підняв очі. У них було стільки болю, що в мене стиснулося серце.

— Де вони? Де люди, які шукали мене? Що, як вони померли, так і не дізнавшись?

Я взяла його обличчя в долоні.

— Ми знайдемо їх. Чуєш? Я не знаю, скільки знадобиться сил, скільки дверей доведеться відчинити, скільки старих паперів підняти. Але ми знайдемо. Навіть якщо ця правда захована під двадцятьма п’ятьма роками чужої брехні, ми дійдемо до кінця…