Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша

— Правда, — повторила вона, ніби куштуючи це слово. — Кумедно, так? Все життя я продавала брехню, а тепер перед смертю стала носійкою правди.

Вона прикрила очі й кілька секунд збирала подих.

— Що з тобою сталося? — спитала я, хоч не була певна, що хочу знати.

Лариса всміхнулася.

— Олег. Твій благородний колишній чоловік. Навіть за ґратами знайшов спосіб дотягнутися. Через старих знайомих передав мені привіт. Сказав, що я зруйнувала йому життя. Уявляєш? Він зруйнував твоє, моє, своє, а винною все одно зробив мене.

Артем дивився на неї без жалю. На його обличчі не було жорстокості — лише втомлена відраза.

— Ви обоє платите за те, що робили. Один зрадив, друга торгувала дітьми й чужим болем.

Очі Лариси спалахнули. У них раптом знову майнула колишня хижа злість — та сама, з якою вона колись оголошувала себе справжньою матір’ю.

— Не говори зі мною так, хлопче. Ти надто швидко відчув себе суддею.

— Я не суддя, — відповів Артем. — Я людина, яку ти використала з першої хвилини її життя.

— З першої хвилини? — Лариса закашлялася й раптом засміялася. — От саме. З першої хвилини. Тільки не так, як ти думаєш.

Я мимоволі стисла руку Артема.

— Ларисо, досить говорити загадками.

Вона повернула голову до мене. Її обличчя перекосилося від болю, але в голосі з’явилася майже тріумфальна нотка.

— Ти ж уже розкусила тих старих, яких я найняла? Молодець. Я, зізнаюся, сподівалася, що ти стала м’якшою після всіх ударів. Думала, розгубишся, коли вони назвуть цифри на браслеті. Але ти помітила їхні руки, шкіру, нігті. Завжди була уважною, Марино. Надто уважною.

Артем різко нахилився до неї.

— Звідки ти знала цифри? Звідки знала про браслет?

Лариса заплющила очі, насолоджуючись його напругою.

— Бо браслет був на тобі, коли я взяла тебе.

— Біля дверей дитячого закладу? — спитав він. — Так сказала твоя мати.

Лариса розплющила очі й тихо, зловтішно засміялася.

— Моя мати все життя була жалюгідною дурепою. Я сказала їй те, що вона могла пережити. Сказала, ніби знайшла немовля біля чужих дверей, бо їй так було легше мовчати. Вона повірила. Або зробила вигляд, що повірила. Дитячого закладу не було, Артеме. Жодних дверей. Жодного підкинутого немовляти на холодній землі.

Я відчула, як долоня Артема стала крижаною.

— Тоді де ти мене взяла? — його голос змінився. У ньому не лишилося колишньої твердості — лише струна, натягнута до межі.

Лариса повернула голову до стелі. Дихання її стало нерівним, але вона говорила дедалі швидше, ніби боялася не встигнути виплеснути свою останню отруту.

— Моя дитина померла в лікарні. Хлопчик, якого я збиралася показати Олегові як доказ своєї влади над ним. Він народився слабким, лікарі метушилися, під’єднували апарати, а потім сказали, що серце не витримало. Я сиділа біля порожньої колиски й розуміла: все скінчено. Олег кине мене, гроші зникнуть, плани розсиплються. Я була без дитини, без захисту, без майбутнього.

Вона облизала пересохлі губи.

— Я вийшла з палати. Не пам’ятаю як. Йшла коридором, тримаючись за стіну. Довкола пахло ліками, молоком, чужою кров’ю й страхом. І раптом почула крик. Гучний, живий дитячий крик. Він ішов із платного відділення, з палати, куди простих людей навіть близько не підпускали.

Артем не рухався. Лише дихання стало важким.

— Там була жінка, — продовжила Лариса. — Молода, гарна, майже дівчинка. Вона щойно народила. Потім почалася сильна кровотеча. Лікарі бігали, сестри носилися коридором, хтось кричав, кликали реаніматолога, шукали кров, папери падали на підлогу. Уся палата перетворилася на хаос. А в кутку, у тепленькій колисці, лежав ти. Кричав так, ніби хотів перекричати смерть.

— Замовкни, — прошепотіла я.

Та Лариса навіть не глянула на мене.

— На твоїй руці був дерев’яний браслет. Червоний шнурок. Цифри. Хтось вирізав їх акуратно, з любов’ю. Я одразу зрозуміла: дитина не проста. Така палата, такі лікарі, така охорона, такий браслет… Тебе чекали. Тебе любили ще до народження.

Артем відступив на крок, ніби удар припав йому в груди.

— Ти вкрала мене? — вимовив він ледь чутно.

Лариса всміхнулася. У цій усмішці не було каяття.

— Так. Поки всі рятували твою матір, я зайшла, схопила тебе, загорнула під пальто й пішла. У коридорі був такий переполох, що ніхто не помітив. Надворі лив дощ. Ти кричав, дряпав мене крихітними пальцями, а я несла тебе й думала тільки про одне: тепер у мене знову є товар для Олега.

У мене перехопило подих. Кімната попливла перед очима. Я бачила перед собою не хвору жінку, а чудовисько, яке двадцять п’ять років тому вирвало новонародженого з колиски поруч із вмираючою матір’ю.

— Ти не знайшла дитину, — сказав Артем. — Ти викрала мене з лікарні.

— Викрала, — спокійно повторила Лариса. — А потім віддала Олегові. Сказала, що це його син. Він повірив, бо хотів вірити. Йому подобалася думка, що він хитріший за всіх. Він приніс тебе Марині, як подарунок долі, а насправді приніс їй украдене життя.

Я закрила обличчя рукою. У горлі стояв крик, але він не виходив…