Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша

Майже місяць після історії з підставними старими ми жили так, ніби ходили по тонкій кризі. Зовні все стало спокійніше: компанія поступово приходила до ладу, документи лежали на своїх місцях, Артем знову займався робочими проєктами, а я вчилася засинати без страху, що зранку знову розкриється якась нова безодня. Але всередині спокою не було.

Дерев’яний браслет, знайдений у старій жерстяній коробці, тепер лежав у невеличкій шкатулці на письмовому столі Артема. Іноді він діставав його, проводив великим пальцем по вирізаних цифрах і надовго замовкав. Я не питала, про що він думає. Я й сама знала: людина може бути коханою, потрібною, врятованою, але питання про власний початок усе одно не відпускає. Воно сидить глибоко, як скалка, яку не витягнеш простою ласкою.

Одного разу ввечері, коли за вікнами мрячив холодний дощ, задзвонив телефон. Я зняла слухавку й почула сухий, втомлений жіночий голос.

— Ви Марина Коваль?

— Так.

— Вас турбують із лікарні. У нас перебуває пацієнтка Лариса Бондар. Стан тяжкий. Вона при свідомості, але лікарі не дають жодних гарантій. Пацієнтка вимагає, щоб до неї терміново приїхали ви й Артем. Каже, що має передати вам дещо важливе перед смертю.

Я не одразу відповіла. Ім’я Лариси прозвучало так, ніби хтось провів ножем по склу. Усе, що було пов’язане з цією жінкою, приносило лише біль, брехню й бруд.

Артем, помітивши моє обличчя, підвівся з-за столу.

— Що сталося?

Я прикрила долонею слухавку й тихо сказала:

— Лариса в лікарні. Просить нас приїхати. Каже, що це останнє.

Він не спитав, чи треба їхати. Лише повільно кивнув і взяв зі спинки стільця куртку.

— Отже, поїдемо. У таких людей останнє слово часто буває отрутою, але інколи саме в ньому захована відповідь.

Палата, куди нас провели, була напівтемною. Пахло ліками, вологою тканиною й дезінфекційним розчином. На ліжку під білим простирадлом лежала жінка, в якій майже неможливо було впізнати колишню Ларису Бондар — ту саму доглянуту, пихату власницю салону, яка увійшла в мій дім у бордовій сукні й з усмішкою забрала в мене ціле життя.

Тепер перед нами була змучена, виснажена жінка з побитим обличчям і перебинтованими грудьми. Волосся сплуталося, губи потріскалися, під очима залягли темні кола. Кожен вдих давався їй із зусиллям, ніби легені чіплялися за повітря з останніх сил.

Вона почула наші кроки й повільно розплющила очі. Погляд спершу був каламутний, але, впізнавши мене, вона спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла страшною, кривою, майже неживою.

— Прийшла, Марино, — прошепотіла вона. — Все-таки прийшла. Переможниця.

Я зупинилася біля узніжжя ліжка. Артем став поруч, трохи попереду, як завжди, прикриваючи мене плечем.

— Навіщо ти нас покликала? — спитав він. — Після суду між нами не лишилося нічого, що потребувало б розмови.

Лариса видала хрипкий смішок, від якого в неї одразу почався кашель. На кутиках губ виступила кров. Медсестра зробила крок до ліжка, але Лариса слабко махнула рукою, відганяючи її.

— Нічого не лишилося? Помиляєшся. Лишилося найголовніше. Те, чого ви обоє так жадаєте.

— Правда? — холодно спитала я…