Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

Анна ввімкнула настільну лампу. М’яке жовте світло впало на його обличчя. Він був трохи розчервонілий, волосся вологе від дощу. На шиї — той самий шарф, від якого нещодавно пахло солодкими парфумами.

Вона простягнула йому телефон.

Сергій навіть не взяв його. Лише ковзнув очима по екрану, і обличчя його змінилося. Не сильно — але Анна помітила. У нього сіпнулася щока, а погляд на мить став порожнім.

— Хто надіслав? — спитав він тихо.

І в цьому запитанні було все.

Не «що це?». Не «це не я». Не «яка дурниця».

Анна кивнула сама собі, ніби її хтось усередині підштовхнув.

— Отже, правда.

Сергій зняв шарф, повільно, ніби боявся зробити зайвий рух.

— Аню, давай спокійно.

— Спокійно? — Вона почула свій голос і не впізнала його. Він був сухий, хрипкий. — Ти з нею давно?

— Не треба зараз.

— Давно?

Він відвернувся до вікна.

— Кілька місяців.

Анна стиснула пальці на телефоні так, що побіліли кісточки.

— А піти до неї збирався після Нового року?

Сергій мовчав.

— Скажи.

— Я не знаю, що я збирався, — видихнув він. — Я заплутався.

Анна тихо засміялася. Сміх вийшов страшний, короткий.

— Заплутався. Ти в двадцятирічному шлюбі заплутався? У нашій іпотеці, у синові, у моїй матері, яку ми три роки разом лікували, ти теж заплутався? Чи тільки в ліжку в неї?

— Не принижуйся, — різко сказав Сергій.

Вона підвела очі.

— Що?

— Я сказав — не принижуйся. Не треба цих сцен.

Він вимовив це втомлено, майже з роздратуванням, і в Анні щось тріснуло. Не голосно, не драматично — ніби тонке скло всередині пішло тріщинами.

Вона підвелася.

— Сцен? Ти мені зраджуєш, брешеш, будуєш плани піти, а я, виявляється, влаштовую сцену?

— Я не хотів, щоб ти дізналася так.

— А як хотів? За вечерею? «Аню, передай сіль, я йду до молодої коханки»?

Сергій потер перенісся. Він виглядав не винним, а загнаним і злим.

— Її звати Марина.

Анна кліпнула.

— Що?