Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

Тетяна знизала плечима.

— Сказала, ви самі дали для нотаріуса.

Анна згадала: за місяць до смерті Сергій просив її паспорт «для звірки по кредиту». Вона відмовила. Але копія могла бути в Ольги ще з давніх часів — коли оформлювали документи Наталії Павлівни.

— Чому ви мені допомагаєте? — спитала Анна.

Тетяна подивилася у вікно.

— Бо в мене теж донька. І тому що Віктор сказав: «Вдова все одно нічого не доведе, вона зараз напівмертва». Мені стало гидко.

Ця флешка стала поворотом.

Дмитро Бондаренко передав копії в межах заяви. Перевірка розширилася. Ольгу викликали для пояснень. Вона спершу все заперечувала, потім заявила, що Сергій сам хотів оформити угоду, потім — що Анна знала. Але підроблений підпис був надто грубим. Експертиза забрала час, нерви, гроші, але показала: підпис не Анни.

Паралельно Марина подала заяву про встановлення батьківства. Артем погодився брати участь у генетичній експертизі. Перед процедурою він стояв у коридорі лабораторії поруч із Мариною, засунувши руки в кишені.

— Я поки не знаю, як до тебе ставитися, — сказав він чесно.

Марина кивнула.

— Я теж до себе не знаю.

Він подивився на неї й несподівано всміхнувся.

— Татова фраза.

Вона підвела очі.

— Він так казав?

— Коли мама питала, навіщо він купив третій набір викруток.

Марина тихо засміялася. Сміх одразу обірвався, але щось між ними стало менш гострим.

Результат експертизи надійшов за місяць. Імовірність спорідненості — практично підтверджена. Марина була донькою Сергія.

Наталія Павлівна, дізнавшись, плакала довго. Не від злості — від горя.

— Я онуку втратила на двадцять сім років, — шепотіла вона, сидячи в Анниній кухні. — І сина втратила. Дурень він був. Господи, який дурень.

Марина сиділа навпроти, бліда, розгублена. Стара простягнула до неї руку.

— Підійди.

Марина підійшла не відразу. Наталія Павлівна обійняла її за талію, уткнулася обличчям у її куртку.

— Пробач нас, дівчинко.

Марина стояла, не знаючи, куди подіти руки. Потім обережно поклала долоню старій на плече.

Анна вийшла в коридор, щоб не заважати. Там, біля вішалки, вона закрила обличчя руками. Їй хотілося плакати вже не від болю, а від утоми. Забагато правди, запізнілої правди.

Ольга не здавалася до останнього.

Коли перевірка стала серйозною, вона прийшла до Анни додому ввечері. Без дзвінка. Анна відчинила двері на ланцюжку й побачила сестру Сергія: осунуту, злу, з розмазаною помадою.

— Поговорімо.

— Ні.

— Анно, відчини. Я по-доброму.

— Після твого «по-доброму» в мене чоловік у могилі, син із нервовим зривом, а дівчина думала, що я чудовисько.

Ольга вдарила долонею по дверях.

— Не смій робити з мене вбивцю!

— Я не роблю. Ти сама зробила з себе все, що могла.

— Ти нічого не розумієш! — Ольга майже кричала. — Мати хвора, гроші потрібні, Сергій усе життя тягнув вас, а мені що? Мені хто допомагав? Він знайшов собі незаконну доньку й зібрався їй усе віддати!

— Він не збирався їй усе віддавати.

— Звідки ти знаєш?