Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Вечір закінчився пізно. Гості розійшлися, діти заснули, посуд був перемитий, стіл витертий, квартира знову стала тихою. Олеся довго стояла перед дзеркалом у спальні, розглядаючи себе в новій білизні, яку купила спеціально до дня народження чоловіка. Їй хотілося повернути легкість, колишню близькість, ту їхню ніжність, яка завжди була сильнішою за втому й побутові турботи.

Вона лягла поруч із Романом, притиснулася до нього плечем і тихо, майже грайливо, сказала:

— З днем народження, коханий. Тепер мій справжній подарунок.

Раніше йому вистачило б такого шепоту, щоб обійняти її й забути про все. Але того вечора він лежав напружено, ніби поруч була не дружина, а стороння жінка, до якої він не знав, як торкнутися.

— Лесю, — видихнув він, — ти б парфуми змінила.

Вона не одразу зрозуміла.

— Що?

— Запах якийсь… старий, чи що. Важкий. Купи інші. Не економ.

Олеся різко сіла на ліжку.

— Я після душу взагалі парфумами не користувалася.

— Значить, волосся, — сказав він, не дивлячись на неї. — Ти голову не мила?

— Не мила, — відповіла вона вже зовсім іншим голосом.

Вона відвернулася до стіни. Усередині образилося все одразу — і жінка, і дружина, і та довірлива дівчинка, яка колись вірила кожному його слову. Ці парфуми він сам їй подарував. Сам казав, що від них у нього паморочиться голова. Сам просив користуватися ними перед сном. І раптом — старі, важкі, неприємні.

Пізніше Олеся багато разів поверталася до цього вечора, намагаючись зрозуміти, чи був це перший тривожний дзвінок. Тоді вона не аналізувала. Тоді їй здавалося: ну втомилася людина, ну сказала свекруха гидоту, ну зачепило його, буває. Хіба можна розбирати любов на ознаки й симптоми? Любов або є, або її немає.

А вона була впевнена: у них із Романом любов є.

Він сам стільки разів казав їй:

— Я побачив тебе й пропав. Спочатку закохався без пам’яті, а потім зрозумів, що люблю по-справжньому.

— А хіба це не одне й те саме? — сміялася Олеся.

— Ні, — відповідав він, розтягуючи слово. — Закоханість може спалахнути й згаснути. А любов — це назавжди.

Вона вірила.

Олеся взагалі вміла вірити людям. Її так виховали батьки: довіряти, не шукати в кожному підступу, не жити з каменем за пазухою. Так, вона помилялася. У житті всяке бувало. Але в Романові вона, як їй здавалося, не помилилася ніколи.

Тепер найстрашнішим було слово «здавалося».

Вона сиділа на ліжку, дивлячись на порожню половину, і намагалася зрозуміти, куди зникла та колишня впевненість. Мабуть, вона пішла разом із ним. До іншої. До жінки, яка зайняла не тільки його місце в ліжку, а й місце в його думках, у його бажаннях, у його майбутньому житті.

До четвертої ранку Олеся зрозуміла, що більше немає сенсу лежати. Сон не прийде. За дві години треба буде вставати, будити хлопчиків, варити кашу, прасувати сорочку молодшому, перевіряти рюкзак старшого, робити вигляд, ніби все гаразд.

Вона жила тепер як механізм, у якого є кнопка ввімкнення. Вранці вона натискалася сама: діти, школа, робота. А от вимкнутися ввечері не виходило. Думки продовжували крутитися, як зламане колесо.

— Мам, а тато коли повернеться? — запитав за сніданком молодший, Кирило. Він сидів над тарілкою й ліниво колупав кашу ложкою.

— Скоро, — відповіла Олеся. — Їж, Кирюшу. Тобі сили потрібні, ти ростеш.

Старший, Данило, мовчав. Але дивився так, що Олесі ставало не по собі. У цьому погляді було занадто багато дорослого розуміння. Занадто багато жалю.

— А ти сама їла? — раптом спитав він. — Ти схудла. Тобі теж треба їсти.

— Я каву випила. Я зараз на дієті, — збрехала Олеся.

Данило не повірив. Вона бачила це по його обличчю, але він нічого не сказав.

За півтора місяця без Романа вона скинула майже десять кілограмів. Не тому, що взяла себе в руки, як, мабуть, сказала б свекруха. Просто їсти було неможливо. Олеся іноді думала: от він повернеться, побачить, що вона стала іншою, стрункішою, красивішою, і все зрозуміє. Зрозуміє, яку помилку зробив. Вона пробачить. Вона ж не горда. Заради дітей пробачить, заради дому, заради того, що було між ними.

Але Роман не повертався.

І навіть дітям не телефонував.

Вона намагалася сама набрати його номер і щоразу чула одне й те саме: абонент недоступний. Потім хлопчики теж почали дзвонити.

— Мам, ми з Кирюшею татові набирали, — одного разу сказав Данило. — Він не відповідає. Він що, не хоче з нами говорити? Тобі він дзвонить?

— Я забула сказати: не телефонуйте поки, — швидко проговорила Олеся. — Там, де тато зараз, погано зі зв’язком.

«Погано зі зв’язком», — повторювала вона потім про себе, і ці слова звучали вже зовсім інакше. Невже між ними теж більше немає зв’язку? А діти? Хіба зв’язок із дітьми можна вимкнути, як телефон?

Того дня вона ледве досиділа на роботі до кінця. Папери розпливалися перед очима, чужі голоси дратували, руки мерзли, хоча в приміщенні було тепло. Після роботи Олеся вирішила піти до батьків Романа. Не по співчуття — вона вже не чекала його від Галини Степанівни. Їй потрібен був новий номер чоловіка. Треба було змусити його поговорити хоча б із дітьми.

Двері відчинив Мирон Захарович.

— Добрий день, — сказала Олеся. — Галина Степанівна вдома?

Свекор кивнув кудись у бік вітальні, пробурмотів привітання й майже одразу пішов у свій кабінет.

Галина Степанівна сиділа в кріслі під пледом, курила й пила коньяк із невеликого келиха. На Олесю вона подивилася так, ніби та прийшла просити милостиню.

— Чим завдячую?

— Ви знаєте, що Роман пішов? — Олеся з трудом змусила себе говорити рівно. — Я не хотіла вас турбувати. Думала, може, все ще налагодиться. Але він змінив номер. Мені потрібно з ним побачитися. Поговорити про дітей.

— Знаю, — спокійно відповіла свекруха. — Тільки налагоджувати там уже нічого.

Від її тону Олесі стало холодно. Вона стояла посеред кімнати й почувалася винною школяркою, хоча не зробила нічого поганого.

— Випий, — Галина Степанівна кивнула на шафу. — Коньяк там. Тобі зараз корисно.

— Дякую, не хочу.

— Як знаєш. Тоді слухай тверезою головою. Не тіш себе надією: Роман до тебе не повернеться.

Олеся не витримала. Сльози ринули одразу, гарячі, принизливі, некрасиві.

— Плач, не плач, — свекруха дивилася без жодного співчуття. — Сльозами чоловіка не повернеш. Я тебе попереджала: менше треба було їсти й більше думати про те, як виглядаєш. Чоловік любить очима. Ти себе розпустила, обабилася, а тепер дивуєшся.

— Я не спеціально схудла, — Олеся сама почула, як жалюгідно звучить її голос. — Я просто не можу їсти. Я без нього не можу, розумієте?

— Що тут не зрозуміти? Такого чоловіка втратила. Таких, як мій син, треба заслужити. А потім усе життя доводити, що гідна бути поруч.

В Олесі раптом щось здригнулося.

— Я вам не службовий собака, щоб заслуговувати, — сказала вона глухо. — Чому ви мене весь час принижуєте? Я до вас завжди по-доброму. Допоможіть мені. Заради онуків. Вони сумують.

— Не прикривайся дітьми, — холодно кинула Галина Степанівна. — Зараз поруч із Романом жінка зовсім іншого рівня. Сніжана — не тобі рівня. Від таких не йдуть. Ідуть від таких, як ти.

Після цих слів Олеся більше не могла залишатися в домі. Вона вийшла на вулицю й довго йшла без мети. Люди озиралися, бачили її мокре обличчя, але їй було байдуже. Втома стала такою важкою, що раптом єдино можливою здалася думка: не жити.

Вона злякалася не одразу. Спочатку ця думка прийшла як полегшення.

«Ось вихід, — подумала Олеся. — Вихід із болю. Із сорому. Із принижень».

І від цієї страшної простоти їй навіть стало тихо всередині…