Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

У готельному номері Роман не зміг заснути.

Йому завжди не подобалися такі місця: однакові стіни, безлике покривало, чужий запах мийних засобів, маленький чайник на столі, який ніби нагадував, що тут ніхто нікому не потрібен. Тепер цей номер став його тимчасовим життям. Ні дому, ні родини, ні жінки, до якої він пішов.

Наступного дня він поїхав до матері.

Галина Степанівна сиділа серед коробок, які ще навіть не почала збирати. Кімната Романа в батьковому домі була завалена її речами: сукні, книги, косметика, старі фотографії, попільничка, якісь документи. Вона зустріла сина напружено, ніби чекала вироку.

— Ну що? — спитала вона. — Ти поговорив зі Сніжаною? Вона згодна?

Роман втомлено поставив сумку біля стіни.

— Мам, ми переїжджаємо у твою квартиру. Жильці з’їдуть через два дні. Я найняв людей, вони приберуть.

— А Сніжана?

— Сніжани не буде.

Галина спочатку не зрозуміла.

— У сенсі? Вона у від’їзді?

— Вона виставила мене.

— Ні, — сказала Галина й навіть усміхнулася, ніби він невдало пожартував. — Не кажи дурниць. Сніжана не могла. Така жінка…

— Могла.

— Ти їй зрадив?

Роман різко підняв очі.

— Мам, ти чуєш себе?

— Тоді що? Чому? Вона ж любила тебе. Ви так гарно виглядали разом.

Він гірко усміхнувся.

— Виглядали. Тато мав рацію: дивитися — не означає жити.

Галина притиснула долоню до грудей.

— Ні. Треба щось робити. Ти не можеш втратити таку жінку. Я поговорю з нею.

— Не смій.

— Але я мати!

— Ось саме. Будь матір’ю, а не посередницею в чужих ліжках.

Вона здригнулася.

— Як ти зі мною розмовляєш?

— Втомився акуратно. Втомився, мам. Не ходи до Сніжани. Не принижуй ні мене, ні себе.

— На нас навели вроки, — прошепотіла Галина. — Усе одразу посипалося. Твій батько, ця Лада, тепер Сніжана. Я знайду одну жінку, вона вміє знімати…

— Навіть не починай! — Роман ударив долонею по столу. — Жодних ворожок, жодних замовлянь, жодних дурниць. Якщо ти почнеш тягатися по таких людях, я зніму собі окрему квартиру, а ти розбиратимешся зі своїм життям сама. Зрозуміла?

Галина зблідла.

— Не кричи на мене. Пожалій. На мене тепер усі кричать.

Роман відвернувся до вікна. Йому було шкода її й водночас нестерпно важко поруч із нею. Вперше він бачив матір не царицею, не холодним суддею, а старіючою жінкою, яка втратила звичну владу. І ця слабкість дратувала майже так само, як раніше дратувала її сила.

— Збирай речі, — сказав він тихіше. — Завтра приїде машина. Будемо переїжджати.

Але Галина не послухала.

Наступного дня вона все-таки поїхала до Сніжани. Двері відчинила домробітниця і зміряла її поглядом.

— Мені потрібна Сніжана Андріївна.

— Вона зайнята.

— Передайте, що прийшла Галина Степанівна. Вона мене знає.

За кілька хвилин Сніжана вийшла у вітальню. На ній був м’який халат, волосся прибране догори, обличчя свіже, майже без макіяжу. Галина на секунду втратила дар мови: навіть удома, без парадної оболонки, ця жінка виглядала бездоганно.

— Здрастуй, дорога, — заговорила Галина солодким голосом. — Як же я рада тебе бачити. Ти така красуня, що я щоразу дивуюся: бувають же жінки, яким природа віддала все.

Сніжана схрестила руки.

— Ближче до справи.

— Я прийшла помирити вас із Романом. Іноді двоє закоханих людей сваряться через дурницю, і потрібен хтось третій, щоб допомогти їм почути одне одного. Любов вища за образи, люба.

— Роман вас прислав?

— Ні, звичайно. Він би сердився, якби дізнався. Але я мати, я відчуваю…

— Чудово. Значить, передайте собі як матері: мирити нас не треба. Стосунки закінчені.

— Сніжаночко, ви просто спалахнули. Роман складний, але він гідний чоловік. Він любить вас.

— Це його проблема.

Галина завмерла.

— Як ви можете так говорити?

— Легко. Я не просила його йти з родини, не обіцяла вічної відданості й не збиралася ставати невісткою, яку ви будете наставляти. Міло!

Домробітниця з’явилася майже одразу.

— Проведи Галину Степанівну. І більше не відчиняй їй двері.

— Та як ви смієте? — задихнулася Галина.

— Дуже просто. Це мій дім.

Домробітниця взяла Галину під лікоть — ввічливо, але міцно. Галина не пручалася. Вона була надто сильно приголомшена. Її вивели за двері так, як вона сама колись мріяла виставити Олесю з життя сина: без пояснень, без жалю, без права на продовження розмови.

У ліфті Галина дивилася на своє відображення в дзеркалі й не впізнавала себе. Уперше чуже приниження виявилося не чужим…