Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Три години чекати біля під’їзду Роман не зміг.

Він з’їздив до квартири, що дісталася матері від батьків, поговорив із жильцями, повідомив, що їм доведеться звільнити приміщення. Потім заїхав у готель, зняв номер на кілька днів, абияк пообідав, майже не відчуваючи смаку їжі. Увесь цей час він думав про Олесю. Про її голос. Про її спокій. Про те, що раніше вона вже на другому слові зрозуміла б, що йому погано, і кинулася б рятувати.

До призначеного часу він повернувся у двір і знову подзвонив.

— Я під’їхав.

— Я вже поруч, — відповіла Олеся. — За кілька хвилин буду.

Машина в’їхала у двір майже одразу. За кермом був Назар. Роман упізнав його не відразу, але коли чоловік вийшов, обійшов машину й відчинив Олесі двері, всередині у Романа щось болісно стиснулося.

Олеся вийшла з букетом. Вона усміхалася. Не ввічливо, не натягнуто, не через силу. Усміхалася так, як колись усміхалася йому. Назар щось сказав їй, вона розсміялася, і цей короткий сміх ударив Романа майже фізично. Чоловік обійняв її за плечі, поцілував. Потім провів до під’їзду, знову поцілував — уже м’якше, бережніше — сів у машину й поїхав.

— Олесю, — покликав Роман.

Вона обернулася. У її погляді майнуло здивування, але не збентеження.

— Ти вже тут?

— Чекаю. Давай поговоримо не у дворі. Сядемо в машину.

Вона трохи помовчала, потім кивнула.

— Добре.

Щойно вона зачинила двері, Роман завів двигун. Машина різко рушила з місця.

— Що ти робиш? — Олеся повернулася до нього. — Зупини.

— Пам’ятаєш, як раніше? — сказав він, сам дивуючись власному голосу. — Я міг посадити тебе в машину й сказати, що відвезу на край світу. А ти сміялася й питала, де той край.

Олеся несподівано розсміялася.

Це був не радісний сміх. У ньому було стільки болю, втоми й гіркої насмішки, що Роман одразу натиснув на гальмо й зупинився біля узбіччя.

— Пробач, — сказав він.

— Пізно, Ромо.

Вона дивилася перед собою, тримаючи букет на колінах. Квіти шурхотіли в папері від легкого руху її пальців.

— Я чекала тебе, — промовила вона після паузи. — Довго чекала. Я могла б пробачити. Мабуть, пробачила б усе. Брехню, відхід, приниження, цю жінку. Сказала б собі: зате повернувся. Зате родина. Але це було тоді, коли я ще любила тебе так, що не могла дихати.

— А тепер?

— А тепер я дихаю.

Він опустив голову на кермо. Горло стиснуло так, що говорити стало важко.

— Це він? Назар? Ти його любиш?

Олеся мовчала так довго, що він злякався відповіді ще до того, як почув її.

— Так, — сказала вона спокійно. — Люблю.

— Не можна любити так швидко. По-справжньому — не можна. У нас із тобою була справжня любов. Таке не повторюється. Може, ти просто заповнила порожнє місце? Може, він опинився поруч, коли тобі було боляче?

— Можливо, він опинився поруч вчасно. Але це не робить мої почуття несправжніми.

— У нас діти.

— Я пам’ятаю. На відміну від тебе, я не забувала про це жодного дня.

— Я винен. Я розумію. Я зробив помилку.

Олеся повернулася до нього.

— Романе, ти не просто помилився. Ти пішов так, ніби ми з хлопчиками були старими меблями, які можна залишити в квартирі. Ти не сказав дітям правду. Ти вимкнув телефон. Ти дозволив мені брехати їм, щоб прикрити твою боягузливість. Це не одна помилка. Це багато маленьких зрад, складених в одну велику стіну.

Він заплющив очі.

— Я можу все виправити.

— Ні.

— Чому?

— Бо не все лагодиться. Іноді розбите можна склеїти, але пити з нього вже не можна. Вода витікатиме крізь тріщини.

Роман судомно вдихнув.

— А діти? Кирило хоче, щоб я повернувся.

— Кирило хоче, щоб у нього був батько. Але батько — це не чоловік, який повертається, коли його вигнали від коханки.

— Данило тобі сказав?

— Данило багато розуміє сам. Занадто багато. І, чесно кажучи, Назар зараз для хлопчиків зробив більше, ніж ти за останні місяці.

— Він їм ніхто.

— Він поруч. Іноді цього достатньо, щоб стати важливим.

Роман подивився на її руки. Обручки вже не було. Це він помітив тільки зараз.

— Ти вийшла за нього?

— Поки ні.

Слово «поки» вдарило точніше за будь-яке звинувачення.

— Значить, ще не пізно.

— Пізно. Не через штамп, Романе. Через мене. У мені більше немає тієї жінки, яка чекала тебе біля дверей. Вона втомилася й пішла.

Він хотів заперечити, але не зміг. Перед ним сиділа Олеся — знайома до кожної вії і чужа до неможливості. У ній не було злості, від якої можна захищатися. Не було істерики, яку можна перечекати. Було рішення.

— Відвези мене додому, — сказала вона. — Я втомилася.

Роман мовчки розвернув машину. Біля під’їзду вона вийшла, не озирнувшись. Букет у її руках здавався йому чимось остаточним, як знак на дверях, за якими для нього більше немає місця…