Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Роман прийшов за кілька днів.

Олеся заздалегідь знала, що цей візит буде важким, але все одно виявилася до нього не готовою. Вона спеціально пішла в магазин незадовго до призначеного часу: не хотіла, щоб діти бачили її першу реакцію. Їй потрібно було хоча б кілька хвилин, щоб Роман увійшов не в її тремтячий погляд, а у звичайну квартиру, де, як і раніше, стояли його капці, як і раніше, пахло дитячими зошитами, домашньою їжею і життям, яке він залишив.

Двері йому відчинив Кирило.

— Тату! — хлопчик кинувся до нього так стрімко, що Роман ледь устиг підхопити сина на руки. — Ти приїхав! А чому так довго? Відрядження було жахливо довге!

Роман міцно притиснув його до себе, але в грудях у нього защеміло. Кирило ще вірив у вигадане відрядження. Данило ж сидів у кімнаті з ноутбуком і навіть не підвівся назустріч батькові.

— Привіт, Даню, — сказав Роман, проходячи в кімнату. — Як справи?

— Нормально, — сухо відповів старший син, не відриваючи очей від екрана.

— Щось ти сердитий якийсь.

— Звичайний.

— Може, хоча б руку потиснеш?

Данило повільно підняв на нього очі.

— А якщо я не хочу?

Роман не знайшов, що відповісти. Він очікував образи, але не такої холодної дорослості. У Данилові раптом проступило щось жорстке, майже чоловіче, і це було неприємніше за будь-яку дитячу істерику.

Кирило, не відчуваючи напруги до кінця, знову потягнув батька за рукав.

— Тату, ти тепер удома будеш? Більше не поїдеш?

Роман опустив сина на підлогу, провів долонею по його волоссю.

— Розумієш, Кирюшу, так вийшло, що я тепер житиму в іншому місці.

— Знову відрядження?

— Можна й так сказати.

— А приходити будеш?

— Звісно. Ми гулятимемо. У парк ходитимемо, в кіно.

— І в зоопарк, — не підводячись, кинув Данило.

— І в зоопарк теж, — ухопився Роман за цю фразу.

— Зручно, — усміхнувся Данило. — Недільний батько. Прийшов, вигуляв, купив морозиво — і вільний. Тільки я тобі не собака, щоб мене вигулювали за розкладом.

— Даниле, — Роман насупився. — Не треба так розмовляти.

— А як треба? Радіти?

Кирило переводив погляд з брата на батька й починав розуміти: щось не так. Щось набагато серйозніше, ніж довге відрядження.

— Тату, а влітку ми на море поїдемо? Усі разом? — спитав він, ніби хотів повернути розмову в колишнє безпечне життя.

— Поки не знаю, синку. Подивимося.

— На кого подивимося? — різко спитав Данило. — На твою нову жінку?

Кирило завмер.

— Яку жінку?

Роман відвів очі.

— Де мама?

— У магазин пішла, — швидко відповів Кирило. — Сказала, скоро буде.

Олеся повернулася майже одразу. Кирило кинувся їй назустріч:

— Мам! Тато приїхав із відрядження!

Олеся поставила пакет на підлогу, поцілувала молодшого в лоб і змусила себе подивитися на Романа. Він стояв у передпокої, чужий і знайомий водночас. Ніби той самий — плечі, руки, голос, погляд. І все ж не той. Ніби його колишнього вийняли з цієї оболонки, а на місце поставили людину, яка вміла говорити його голосом.

— Кирюшу, ти ж до Міші на день народження збирався, — сказала вона. — Подарунок у тебе на столі. Біжи, тільки не затримуйся.

— Точно! — спохопився хлопчик і, схопивши пакет, вилетів із квартири.

— Мам, я теж у двір, — сказав Данило.

Він навіть не подивився на батька, коли проходив повз. Двері зачинилися. У квартирі стало незвично тихо.

Роман першим порушив мовчання:

— Привіт.

— Привіт.

Він подивився на неї уважніше.

— Ти змінилася. Схудла. Тобі личить.

Олеся відчула, як обличчя зрадницьки спалахнуло. Їй стало зло на себе за цей рум’янець. Вона стільки ночей плакала через нього, стільки разів обіцяла собі бути спокійною, і ось лише одна фраза — і тіло відгукнулося, як раніше.

Вона усміхнулася, але усмішка вийшла холодною.

— Надовго до нас із відрядження?

Роман скривився.

— Лесю, давай без спектаклю. Ти сама хотіла поговорити.

— Я й говорю. І жартую, між іншим. Не лякайся, за рукав хапати й благати залишитися не стану.

Він відвів погляд.

— Давай по суті. Я не можу довго.

— Такі розмови поспіхом не ведуть, Романе. Ми прожили разом чотирнадцять років. У нас діти. І я хочу, щоб хоча б розійшлися ми не як вороги, а як люди.

— Я слухаю.

— Почнемо з того, що я подала на розлучення.

Він різко подивився на неї. Його обличчя витягнулося.

— Уже?

— Так. Ось повістка.

Олеся дістала з папки офіційний аркуш і простягнула йому. Роман узяв папір, пробіг очима, зблід і раптом скривився, притиснувши долоню до живота.

— Що з тобою?

— Шлунок, — сказав він. — Мабуть, гастрит. Зранку нічого не їв.

Олеся ледь не всміхнулася. Було в цьому щось до болю знайоме: він приходив додому голодний, сідав на кухні, вона ставила перед ним тарілку, і життя на хвилину ставало простим. Зараз усе було інакше, але звичка піклуватися виявилася сильнішою за образу.

— Суп будеш? Курячий. Із домашньою локшиною.

Він подивився на неї так, ніби вона запропонувала не суп, а повернення в минуле.

— Той самий?

— Той самий.

— Буду.

Роман їв швидко, майже жадібно. Олеся стояла біля плити, вдаючи, що зайнята каструлею, а сама дивилася на його спину, на звичний нахил голови, на руку, що тримала ложку. Їй стало нестерпно шкода його. Хотілося підійти, обійняти, сказати: «Награвся? Повертайся. Ми якось переживемо. Я пробачу. Діти звикнуть. Тільки більше не ламай нас».

Але він уже сказав головне. Не любить. Не повернеться.

І Олеся знову поставила всередині себе стіну.

— Добавки можна? — спитав Роман, ніби між ними не було порожньої шафи, чужої жінки й судової повістки.

— Можна.

Вона налила другу тарілку. Він їв повільніше, ніби нарешті зігрівся.

— Тепер говори, — сказала Олеся, коли він відсунув тарілку. — Що ти пропонуєш?

Роман витер губи серветкою, кілька секунд мовчав.

— Квартира залишається тобі й дітям. Усе, що тут є, теж. Мені машина й гараж. Ти сама розумієш, квартира коштує набагато дорожче, тому це буде ніби в рахунок аліментів.

Олеся повільно сіла навпроти.

— Тобто дітям ти платити не збираєшся?

— Я пропоную розумний варіант. Дітям не доведеться міняти дім, район, школу. Ти залишаєшся у звичних умовах.

— А ділянка за містом? — тихо спитала вона.

Роман смикнувся.

— Яка ділянка?

— Та, де вже фундамент залитий. Чому ти про неї мовчиш?

— Там ще говорити нема про що. Земля й фундамент — це не така вже цінність.

— Не треба вважати мене дурепою. Я дізналася, скільки це коштує.

Він почервонів.

— Лесю, не починай.

— Я тільки починаю. А гроші на твоєму рахунку?

— Рахунок закритий.

Олеся навіть не одразу зрозуміла.

— Закритий?

— Так.

— Ти встиг зняти наші накопичення?

— Це були мої гроші.

— Наші, Романе. Ми жили однією родиною. Поки ти спав у цьому ліжку, їв за цим столом, цілував дітей і називав мене дружиною — це були наші гроші.

Він встав, пройшовся кухнею, знову сів.

— Твої пропозиції?

— Квартира залишається мені й дітям. Аліменти ти платиш офіційно. Усе інше — машина, гараж, ділянка — забирай. Але дітей не викреслюй. Вони твої, як би незручно тобі зараз не було.

— Не треба мені читати моралі.

— Це не мораль. Це попередження. Життя довге, Романе. Не плюй туди, звідки одного дня захочеш напитися. Жінки приходять і йдуть. А діти залишаються.

— Не вплутуй Сніжану.

— Вона вже вплутана. Інакше ми б зараз не ділили столи, шафи й дітей.

Він довго мовчав. Потім глухо сказав:

— Добре. Нехай буде по-твоєму.

— От і домовилися. У суді тоді не будемо зображати чужих ідіотів, які не можуть поділити ложки.

Роман подивився на неї з роздратуванням і чимось іще — розгубленістю, образою, злістю. Олеся бачила: він не очікував такої жорсткості. Він прийшов до жінки, яка мала плакати. А перед ним сиділа мати його дітей і захищала їхнє майбутнє.

— Я піду, — сказав він.

— Іди. З дітьми сам вирішуй, як будеш пояснюватися. Особливо з Кирилом. Я більше не хочу прикривати тебе відрядженнями.

Він підвівся. На порозі обернувся, ніби хотів щось сказати, але не сказав. Двері зачинилися, і Олеся залишилася в кухні сама — поруч із двома тарілками, запахом курячого супу й відчуттям, що ще один шматок колишнього життя відламався остаточно…