Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Коли у двері Олесиної квартири подзвонили, вона вирішила, що це діти забули ключ. Крикнула з кухні:

— Даню, відчини, будь ласка!

— Мам, там дідусь! — за хвилину долинув голос сина.

Олеся злякалася. Батькам вона ще нічого не сказала. Збиралася відвезти хлопчиків до них після розлучення, уже там пояснити все обережно, без сліз і паніки. Вона вийшла в передпокій, очікуючи побачити свого батька, але на порозі стояв Мирон Захарович.

— Добрий день, — розгублено сказала вона. — Щось сталося?

— Здрастуй, Олесю. Пробач, що без дзвінка. Нічого страшного, не лякайся.

Він виглядав утомленим, але незвично живим. Ніби прийняв важке рішення і тепер тримався за нього обома руками.

— Проходьте, звичайно.

Він увійшов, зняв пальто, затримався в передпокої.

— Можна я у вас кілька днів поживу?

Олеся не змогла одразу відповісти.

— У нас?

— Так. Якщо незручно, я знайду інше місце.

— Ні, що ви. Місця вистачить. Можете в кабінеті Романа розміститися. Або в гостьовій кімнаті.

— У кабінеті буде добре.

Він пройшов на кухню й поклав на стіл щільний згорток.

— Це тобі й хлопчикам.

Олеся розгорнула папір і відсахнулася.

— Гроші?

— Так.

— Мироне Захаровичу, я не можу це взяти.

— Можеш. І візьмеш. Це не подачка. Це моя допомога онукам і жінці, яку я занадто довго не захищав.

Олеся стиснула край згортка пальцями.

— Галина Степанівна знає?

— Це не її справа. Вона за все життя не заробила ні на одну таку купюру, щоб розпоряджатися моїми грошима. Поїдь із дітьми відпочити після суду. Тобі потрібне повітря, море, сон. Хлопчикам теж.

— Я все одно не знаю…

— Знаєш. Просто тобі ніяково. А мені ніяково за те, що я мовчав усі ці роки. Дозволь хоч чимось виправити.

Олеся опустила очі.

— Чому ви пішли з дому?

Мирон Захарович повільно сів.

— Я подаю на розлучення.

Вона підняла на нього приголомшений погляд.

— Роман знає?

— Поки ні. Але це вже нічого не змінює.

У цей момент із кімнати визирнув Кирило.

— Дідусю, ти вечеряти будеш?

Мирон Захарович хотів відмовитися, але Олеся випередила:

— Звичайно буде. Зараз усі разом сядемо.

За вечерею хлопчики спочатку трималися несміливо, потім розговорилися. Кирило розповідав про школу, Данило обережно відповідав на запитання діда, Олеся підливала чай, підкладала хліб, поправляла серветки. На перший погляд — звичайний сімейний вечір. Але для Мирона Захаровича це було майже дивом.

Він давно забув, як це — сидіти за столом не самому. Не в тиші, яку порушує тільки телевізор і клацання запальнички, а поруч із людьми, яким важлива твоя відповідь. Тут слухали. Тут сміялися. Тут тарілки передавали з рук у руки, питали, кому ще додати, хто що робив удень. У цій кухні було тепло, і це тепло не мало стосунку до батарей.

Після вечері діти вибігли у двір. Олеся мила посуд. Мирон Захарович залишився на кухні, хоча міг піти в кабінет. Він дивився, як вона спокійно рухається біля раковини: прибирає тарілки, споліскує ложки, ставить чашки сушитися. У її рухах була втома, але не метушня. Дім тримався на ній, і тепер він особливо ясно це бачив.

— Чаю будете? — спитала вона, відчувши його погляд.

— Ні, дякую. Не хочу заважати.

Він підвівся, зробив крок до дверей і раптом зупинився.

— Олесю, можна запитати?

— Звичайно.

— Якби Роман повернувся… ти б пробачила?

Вона завмерла, тримаючи в руках мокру чашку. Кілька секунд краплі стікали по порцеляні їй на пальці.

— Можете не відповідати, — швидко сказав він. — Я розумію, питання надто особисте.

— Не знаю, — тихо сказала Олеся. — Місяць тому пробачила б. Навіть не думала б. А зараз… не знаю.

Мирон Захарович кивнув. У її відповіді не було злорадства, не було помсти. Тільки правда, до якої вона ще сама звикала.

— Дякую, — сказав він. — За чесність.

Він пішов у кабінет Романа, а Олеся ще довго стояла біля раковини з охололою чашкою в руках, думаючи про те, що минуле, виявляється, помирає не одразу. Спочатку воно просить пустити його назад. Потім стукає слабше. Потім одного дня замовкає. І найстрашніше було зрозуміти, що вона вже не чекає цього стуку так відчайдушно, як раніше…