Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Того ж вечора Мирон Захарович знову спробував поговорити з Галиною Степанівною.

Вона сиділа у вітальні перед телевізором, укривши ноги пледом. На столику стояла чашка, поруч — попільничка. Мирон Захарович зупинився біля дверей і деякий час дивився на дружину так, ніби бачив її вперше. Скільки років він мовчав? Скільки разів ковтав її шпильки, зверхність, холодність, вічну звичку розпоряджатися чужими долями?

— Галино, нам треба поговорити.

— Говори, — не відриваючись від екрана, відповіла вона. — Тільки швидко. Серія цікава.

Він підійшов і вимкнув телевізор.

— Що ти собі дозволяєш? — різко повернулася вона. — Віддай пульт.

— Не віддам. Наша розмова важливіша за твій серіал. Тим паче в нас тут свій серіал, куди важчий.

Галина Степанівна примружилася.

— Ну, викладай, якщо так розпирає.

— Роман зараз не там, де має бути.

— У сенсі?

— Він має бути вдома. З Олесею і дітьми.

Свекруха усміхнулася.

— Знову твоя пісня? Ти, Мироне, зі своїми формулами зовсім від життя відірвався. Син зробив правильний вибір. Нарешті поруч із ним жінка, на яку приємно дивитися.

— Замовкни й послухай. У тому, що він пішов, є твоя провина.

— Моя? — вона навіть розсміялася. — Я, значить, винна, що його дружина перетворилася на сільську квочку?

Мирон Захарович стиснув пульт так, що побіліли пальці.

— Ти ніколи її не любила. Але це не давало тобі права цькувати її. І сина ти труїла тією ж отрутою. Навіювала йому, що зовнішність важливіша за родину, що зручна краса важливіша за вірність.

— Не драматизуй. Чоловік має жити з жінкою, якою пишається.

— Чоловік має нести відповідальність за тих, кого приручив своєю любов’ю, обіцянками й дітьми.

— Красиво сказав, — пирхнула Галина. — Тільки запізно. Сам-то все життя зі мною прожив.

— Ось саме.

У його голосі було щось таке, що вона нарешті насторожилася.

— Що означає «ось саме»?

— Я прожив із тобою більшу частину життя. І щороку дедалі більше розумів, яку помилку зробив, коли залишився. Думав, заради сина треба. Думав, родина має бути повною. А насправді в цьому домі родини ніколи не було. Була ти, я, Роман — кожен сам по собі. І твій холод, твоя злість, твої вічні інтриги.

— Інтриги? Ти називаєш правду інтригами?

— Я називаю твоє життя отрутою.

Галина підвелася з крісла.

— Ти забуваєшся.

— Ні. Я вперше згадую про себе.

Він різко кинув пульт на підлогу. Пластик тріснув, батарейки розлетілися килимом. На шум із коридору визирнула домробітниця.

— Оксано, не втручайтеся, — сказав Мирон Захарович. — Потім приберете.

— Мироне, ти збожеволів? — голос Галини став тоншим.

— Можливо, я якраз отямився.

Вона ступила до нього, ніби збиралася пом’якшити, обійняти, взяти під контроль звичним рухом.

— Заспокойся. Не треба влаштовувати сцен. Подумаєш, син пішов від дружини. Чоловіки йдуть, повертаються, усяке буває.

— Не торкайся мене.

— Мироне…

— Не торкайся.

Вона завмерла. Такий тон був їй незнайомий. Зазвичай він ішов у кабінет, зачиняв двері, ховався в роботу, і вона вважала це слабкістю. А тепер перед нею стояла людина, яка більше не збиралася ховатися.

— Я подаю на розлучення, — сказав він.

Галина кілька секунд мовчала. Потім усміхнулася.

— Завтра сам проситимеш пробачення.

— Не буду.

— Будеш. Я тебе знаю. Ти спалахнув, наговорив зайвого. Я, може, навіть пробачу. Заради сина, заради прожитих років.

— Не лицемір. Ти нікого ніколи не прощала заради іншого. Тільки заради себе.

Її обличчя смикнулося.

— Ти без мене ким би був?

— Людиною. Можливо, втомленою, можливо, самотньою, але людиною. А з тобою я десятиліттями жив так, ніби мене щодня потроху виїдали зсередини.

— Моє терпіння теж не безмежне.

— От і чудово. Збери речі й переїжджай у квартиру своїх батьків. Квартирантів попередь, щоб звільняли житло. Трьох днів тобі вистачить.

— Це і мій дім.

— Ні. Дім оформлений на мене ще до нашого шлюбу. Ти це прекрасно знаєш.

— Ти не посмієш мене вигнати.

— Не змушуй перевіряти.

Він покликав Оксану й спокійно сказав:

— Галина Степанівна буде з’їжджати. Коли вона звільнить кімнати, приберіться ретельно. Особливо провітріть. Я оплачу окремо.

Домробітниця злякано кивнула й зникла.

Галина стояла посеред вітальні з таким виглядом, ніби її вдарили при людях. Але найбільше її вражало не рішення чоловіка. Її вражало, що він говорить спокійно. Не кричить, не торгується, не просить. Просто ставить крапку.

Мирон Захарович узяв із кабінету сумку, ноутбук, кілька папок і на порозі обернувся:

— Через три дні я повернуся. І дуже сподіваюся, що тебе тут уже не буде.

Двері зачинилися. Галина довго дивилася на розбитий пульт, на розсипані батарейки, на темний екран телевізора. Вона вперше за багато років відчула не злість, а страх. Але зізнатися в цьому навіть собі не змогла…