Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

Потім узявся розписувати, як солодко Віктор зможе жити після продажу.

— Дім продамо, виручку поділимо навпіл. Поїдеш у місто й заживеш як людина. З молодою жінкою, веселою.

Тут з’явилася й Лідія. Денис сам підставив її Вікторові: одного солодкого життя на словах йому було замало, він хотів міцніше прив’язати до себе потрібну людину. Віктор поплив. У свої тридцять йому хотілося легких грошей і життя без клопоту; набридли молоко, сири, корови, вічно зайнята дружина. Про те, що дім належить їй, що Іра — його дочка, що разом прожито сім років, він думати перестав.

— Оформимо так, комар носа не підточить, — нашіптував Денис. — Ти документи винеси й увечері дружину за підпис усади. Скажеш, субсидію оформляємо або довідку, що завгодно. Підпише не дивлячись, баби в паперах не тямлять.

Тепер Денис відпив пива й спитав:

— Ну, тека з тобою?

— Усе тут, — Віктор ляснув по сумці. — Витяг, свідоцтво, це дурне зобов’язання, дівчинчине свідоцтво. Як велів.

— Добре. — Денис усміхнувся неприємною усмішкою. — Нотаріуска до вечора буде. Стара своя в дошку. Дружину всадиш, поясниш: згода потрібна для субсидії, пільгу отримуємо. Вона підпише, а ми вечірнім автобусом у місто. Там віддам гроші, як домовлялися. З домом потім сам розберуся.

Про нотаріуску він збрехав. Учорашній спокій Галини Андріївни сидів скалкою: надто вже легко погодилася. Але відступати було пізно.

Лідія загасила сигарету.

— А дочку його куди дінете? — ліниво спитала вона.

Віктор відвів погляд.

— З матір’ю буде. Ксюша міцна баба, викрутиться. Не пропаде.

— У якому домі викрутиться? — всміхнулася Лідія. — Ти ж його продаєш. На вулиці, чи що?

— Замовкни, — буркнув він.

У голосі майнуло чи то сором’язливе, чи то зле, але Віктор відігнав це. Легкі гроші пахли надто солодко, надто манило міське життя. Зі столу він забрав дві синюваті папірці й сховав у кишеню сорочки. Автобусні квитки — йому й Лідії. Для дочки місця в них не було.

Він не знав, що Тамара ці квитки вже помітила. Стара циганка торгувала дріб’язком у затінку біля автостанції й, як усе життя, придивлялася до людей. Бачила трьох у кафе, синю теку у Віктора. Навесні, біля воріт Оксани, коли та винесла води, ця тека вже траплялася їй на очі.

Людей вона впізнала теж. Тека, чужі міські, два квитки, тривожне обличчя молодого дурня склалися для неї в одне: біда йшла під дах у Кам’янці. До тієї доброї жінки, що не погребувала циганськими дітьми, дала їм сиру й пів паляниці хліба.

Бути в боргу Тамара не любила й нікому не лишалася винна. Передала лоток онуці й подалася в Кам’янку повертати борг. Під палючим сонцем пройшла пішки через усе село, намагаючись перехопити Оксану раніше, ніж та ввійде додому. Чаклунства тут не було: Тамара дивилася й помічала те, що інші пропускали. Цим і вичерпувалася її магія.

Надвечір Кам’янка порожевіла, наповнилася пташиним гомоном. За городами річка дихала прохолодою, у хлівах мукали корови, чекаючи доїння. Звичайний вечір здавався Оксані страшним, як останній рубіж.

Ще в нотаріуски вони розібрали, як повертатимуться в Кам’янку. Галина Андріївна поїде своєю машиною й з’явиться рівно в ту годину, про яку домовилася з чоловіком нібито хворої господині. Оксана й Марина приїдуть трохи раніше. Ховатися Оксана не стане: відкрито ввійде до себе, як і належить господині. Іру поки вирішили лишити в Марининої матері, подалі від біди, щоб дитина нічого цього не бачила.

Борисові Марина додзвонилася й пояснила, що дізналася про дім і підготовлений продаж. Кремезний, небагатослівний дільничний, почувши ім’я Дениса, лише скреготнув зубами.

— Денис? Та я третій рік за гадом ганяюся. Тепер не втече.

Для Бориса домовилися інакше: він мав під’їхати тихо й зупинитися на околиці. У дім одразу з ними не піде — зайде, щойно все почнеться.

Тепер Оксана їхала додому. Тисячу разів вона проїжджала цією дорогою, а сьогодні не впізнавала її. Знайомі місця здавалися чужими, все перед очима тремтіло, серце калатало. Поруч сиділа Марина — спокійна й надійна. Оксана трималася завдяки їй: подруга їхала з нею в той самий дім, куди їй було так страшно повертатися.

У дворі Віктор нервово курив у новій сорочці. Побачивши дружину, на мить перекосився: не чекав ні такого раннього повернення, ні її вигляду, ні супутниці. Потім опанував себе, натягнув усмішку…