Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

— Слова, Ксюше, небагато варті. Наговорити кожен уміє. Краще за руками стеж: чим зайняті, що роблять. Ось вони не обмануть.

Дівчинкою Оксана розуміла це лише почасти. Повною мірою бабусина наука дійшла до неї значно пізніше, коли чужа ласкава мова ледь не позбавила її дому й доньки.

Двох корів і кіз тримала Раїса Іванівна. З домашнім сиром і кисломолочним сиром їздила на ринок до райцентру — такого сиру в крамниці годі було знайти. Ці заробітки дали змогу виростити онуку, дати їй освіту, вивести в люди.

— Землі не кидай, вона тебе прогодує. І худобина прогодує, коли доглядаєш її, як дитину. А от людина, Ксюше, обманути може. На людей надію май, тільки льох хай буде повний.

У 18 років Ксюша з цього сміялася. Їй ввижалися міські вогні, гарне життя — не коров’яче вим’я о четвертій ранку. Вона поїхала до обласного центру, вступила до технікуму вчитися на технолога харчового виробництва. Віктора зустріла на другому курсі.

Красивий він був, цього не відбереш. Навіть після того, як усе зруйнувалося, Оксана згадувала його широкі плечі, ясну усмішку й думала, як легко краса затуляє порожнечу. Родом Віктор був із сусіднього району; роботи міняв: пилорама, будівництво, потім невизначене «у бізнесі». Зате вмів поглянути, засміятися й сказати так, що в молоденької Оксани йшла обертом голова:

— Ти в мене одна така.

Побралися вони швидко. Надто швидко — по молодості, з любові, ні про що себе не питаючи. Потім злягла бабуся. Оксана покинула технікум, так і не закінчивши його, й повернулася доглядати за нею до Кам’янки. Тут лишилася, тут поховала Раїсу Іванівну. Дім, льох, двох постарілих корів, порідшале господарство вона прийняла як спадок важкий, але рідний.

За дружиною Віктор поїхав неохоче. Звиклому до міста хлопцеві сільське життя було не до душі.

— Пропадемо ми тут. Треба продати бабусину халупу й їхати назад, туди, де люди, де гроші.

Уперше Оксанка вперлася — твердо, по-бабусиному.

— Дім мій. Тут я народилася, тут росла, і наша донька тут зростатиме. А заробити я сама зумію, побачиш.

Іра на той час уже народилася — першої весни після їхнього переїзду до села. Світловолоса міцненька дівчинка, вся в матір. Дивлячись на неї, Оксана зрозуміла бабусю до самого дна: і земля, і худобина можуть прогодувати, якщо не лінуватися й не боятися.

Починала вона потроху. У старому погребі зробила ремонт, усе вичистила й побілила. На гроші, позичені в бабусиної подруги, купила ще двох корів, Бурьонку й Зірочку; згодом борг повернула до копійки. Завела кіз. Доросла Білка, яка вже окотилася тієї весни, давала молоко і на Ірину кашу, і на сир. Оксана відновлювала в пам’яті бабусині уроки, а решту випитувала, знаходила в книжках, опановувала наново.

Без Раїси Іванівни першу зиму прожили важко. Грошей майже не лишилося, дров вистачало впритул, Іра застуджувалася й хворіла. Оксана вночі схоплювалася то до неї, то до худоби. Від Віктора допомоги майже не було: сидів злий і дорікав дружині.

— Ти нас усіх згноїш у своїй глушині.

Вона стискала зуби й ішла доїти, топити, варити, крутити сир. Часом і самій хотілося розпродати господарство, покинути все, поїхати. Та варто було спуститися в холодний льох, побачити бабусині дощечки, гніт, круги — і наче наяву чулося: «Не кидай землі, Ксюше, земля не зрадить».

Над першим сиром Оксана ледь не заплакала: пересолений, перетриманий, із потрісканою скоринкою. Та все ж не викинула, з’їли вдома. Навіть невдалий, він виявився смачнішим за купований. З другим упоралася краще, третій удався зовсім добре. До весни робота пішла на лад. Коли зійшов сніг і відкрився районний ярмарок, Оксана повезла першу партію, завмираючи від хвилювання: чи куплять хоч щось?

Купили. Та ще й як.

За годину сиру не лишилося: люди скучили за живим, справжнім, не заводським смаком. Одна старенька, скуштувавши, сплеснула руками:

— Люба, я такий у матері в селі їла! Уже й зовсім забула цей смак.

Вона відразу замовила ще. Назад Оксана їхала з порожніми бідонами й повним гаманцем; по щоках текли щасливі, вже не гіркі сльози. Вийшло. Бабусине вміння не пропало, земля її прогодувала.

Спершу сир був простий: свіжий, кисломолочний, робиться недовго й одразу годиться до їжі. Потім Оксана опанувала витримку. Круги лежали під гнітом, вона солила їх, обмивала розсолом, лишала в погребі на тижні. Почали виходити ніжна качота під тонкою скоринкою, твердий зернистий сир до чаю. М’який, із пліснявою, спочатку виходив грудкою, але й його вона навчилася робити так, що міські покупці, розсмакувавши, поверталися із замовленнями…