Після смерті дружини я приїхав забрати її речі, але слова охоронця змусили мене переглянути запис із камери

— Не звертай уваги, — сказала Олена, не обертаючись.

Її спина була напружена. Вона розуміла, що я почув, але не хотіла розгортати розмову.

— У них складний період, — додала вона.

— У них складний період уже п’ять років, — відповів я. — Відтоді, як Назар вирішив, що звичайна робота не для нього.

— Він шукає себе.

— На наших грошах?

Олена різко повернулася. В очах у неї стояли злі, ображені сльози.

— А що мені робити? Вигнати доньку? Сказати їй: живи як знаєш? Вона нещасна, Семене. Ти не бачиш? Вона дивиться на подруг, на чужі квартири, машини, поїздки. Їй хочеться нормального життя.

— Нормальне життя будують, а не витягають із кишені батьків.

— Ти просто не розумієш, як зараз живуть молоді.

Ця фраза вдарила болючіше, ніж вона, мабуть, хотіла. Мене ніби поставили в куток як застарілу річ. Старий чоловік, старі правила, стара чесність. Працював усе життя, не ризикував, не стрибав вище голови — значить, не розуміє.

— Я все життя працював, — сказав я тихо. — Не тому, що боявся жити, а тому, що в мене була сім’я. Ти. Ярина. Дім. Відповідальність.

Але сперечатися далі було марно. Олена вже закрилася. Будь-який мій аргумент звучав для неї як черствість. Будь-яка її сльоза для мене — як капітуляція перед Яриною.

Я підвівся.

— Поїду в гараж. Масло давно хотів поміняти.

Гараж був моєю територією. Там пахло металом, пилом, машинним мастилом і роботою. Там речі не вміли маніпулювати. Болт або затягнутий, або ні. Деталь або тримає навантаження, або ламається. У цьому була сувора, проста чесність, якої мені дедалі частіше бракувало вдома.

Наступні дні минули в холодній війні. Ми з Оленою розмовляли мало. Вона зітхала, йшла в спальню з телефоном, поверталася з червоними очима й робила вигляд, що все нормально. Я знав, хто їй телефонує. Ярина вміла обробляти матір краще за будь-якого перемовника: жалість, образа, страх, натяки на зруйноване життя, майбутні онуки, самотність. Усе одразу, шарами.

У середу ввечері вони знову прийшли. Цього разу з тортом. У них це означало перемир’я.

— Тату, мамо, ми хочемо нормально поговорити, — почала Ярина солодким голосом. — Ми подумали й зрозуміли: тато має рацію. Потрібні цифри. Ось Назар усе розписав.

Назар із важним виглядом поклав на стіл кілька аркушів. Я взяв їх і відразу зрозумів: це не бізнес-план. Це набір гарних слів, скачаних із відкритих джерел, і фантастичні цифри прибутку, взяті зі стелі. Там були графіки без змісту, обіцянки без розрахунків і впевненість, не підкріплена нічим.

— Тут указана рентабельність триста відсотків на рік, — сказав я, дивлячись на Назара. — Ти розумієш, що написав?

— Ну… що це вигідно.

— Це означає, що такого в нормальній справі не буває. Звідки цифри?

— Один знайомий підказав. Він у темі.

— Це не розрахунки. Це бажання, роздруковані на принтері.

Ярина зблідла від злості.

— Ти навіть не хочеш вникнути! Для тебе все, що робимо ми, наперед провал. Ти нам не віриш.

— Вірити можна людині. Грошам потрібні підстави.

— Ні, тобі просто шкода! Шкода для власної доньки!

Вона схопилася. Назар підвівся слідом, ніби тільки й чекав команди. Торт залишився на столі недоторканим. Після їхнього відходу Олена мовчки поставила його в холодильник.

— Вони просто хочуть жити краще, — сказала вона втомлено.

— За наш рахунок, — відповів я.

Вона нічого не сказала. Але її мовчання було не згодою. Воно було вже майже рішенням…