Після смерті дружини я приїхав забрати її речі, але слова охоронця змусили мене переглянути запис із камери

— Назаре, розкажи татові, — підштовхнула його Ярина. — Про проєкт.

Слово «проєкт» давно стало в нашій родині тривожним сигналом. За останні роки цих проєктів було стільки, що я збився з ліку. Спершу вони збиралися займатися цифровими вкладеннями, потім продавати якусь «унікальну» косметику, потім відкрити кав’ярню, потім вкластися в доставку. Кожна ідея, за їхніми словами, починалася блискуче й закінчувалася однаково: боргами, образами та проханнями допомогти «востаннє».

— Є один напрям, — почав Назар, не дивлячись мені в очі. — Логістичний вузол. Зараз ринок росте, вхід невеликий, окупність швидка. Пів року — і вже чистий прибуток.

Я мовчки пив каву й дивився на нього. За роки роботи я бачив чимало людей, які купували дорогу машину в кредит, не вміли тримати кермо, а після аварії запевняли, що винна погана дорога, сонце, вітер — хто завгодно, тільки не вони. Брехня рідко буває ідеальною. Вона тремтить у руках, бігає очима, ховається за гарними словами. Назар зараз ховався саме так.

— Скільки разів ми вже це чули? — спитала Олена. У голосі була втома, але не жорсткість. — Ви ще минулі борги не закрили.

Ярина миттєво змінилася. Легка усмішка зникла, губи образливо стиснулися.

— Мам, ну навіщо одразу так? Це зовсім інше. Ви просто не розумієте, як зараз усе працює. Треба ризикувати, рухатися, шукати можливості. Ми ж не заради себе. Ми думаємо про майбутнє. Про сім’ю. Про дітей.

Дітей у них не було. Але майбутні онуки з’являлися в розмові щоразу, коли розмова підходила до грошей. Це була карта, яку Ярина витягала безпомилково: відмовити їм — означає відмовити ще не народженим дітям.

— Ми не просимо подарувати, — втрутився Назар. — Це вкладення. Потім повернемо. З відсотками.

— Покажіть розрахунки, — сказав я. — Нормальний бізнес-план, витрати, ризики, строки, відповідальних людей. Тоді поговоримо.

Запала пауза. Назар опустив очі в тарілку. Ярина подивилася на мене так, ніби я публічно принизив її.

— Зрозуміло, — вимовила вона крижаним тоном. — Татові простіше з залізяками в гаражі вовтузитися, ніж повірити власній доньці.

— Віра тут ні до чого. Гроші люблять не образу, а цифри.

Вона різко встала.

— Гаразд. Ми зрозуміли. Вибачте, що завадили.

Вони пішли, не доївши. Це теж було частиною давно відпрацьованого ритуалу: демонстративно образитися, грюкнути дверима, лишити нас із почуттям провини. Я чув, як вони взуваються в коридорі. Олена тяжко зітхнула, збираючи тарілки.

— Семене, ну навіщо так?

— А як треба? Знову віддати їм гроші, щоб за місяць вони прийшли по наступні?

І тут із передпокою долинув голос Ярини. Вона говорила Назарові, але досить голосно, щоб слова долетіли до кухні.

— Марно. Я ж казала, він нас ніколи не зрозуміє. Рахує свої копійки. Нічого, мама м’якша. Я з нею окремо поговорю. Вона все одно скоро велику суму отримає.

Вхідні двері грюкнули.

Фраза лишилася на кухні, як їдкий дим. Олена зробила вигляд, що не почула, й навмисно голосно поставила тарілку в мийку. Але я почув. І це була не просто образа. Це була схема. Я — перешкода. Олена — м’яке місце, на яке можна тиснути. А гроші — вже майже їхні, просто поки що лежать не в тих руках…