Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Степан Якович не пішов. Він сказав коротко:

— Чекатимемо.

Данило мовчки опустився на диван. Так почалося дивне бдіння в чужій квартирі. Час плинув в’язко. За вікнами сірів вечір, потім місто запалило вогні. У вітальні майже не розмовляли. Кожен із чоловіків залишався наодинці зі своїм нещастям.

Назар Семенович подумки перебирає роки, як лікар перебирає знімки пацієнта, намагаючись знайти точку, де хвороба стала незворотною. Він згадував перший день удома з Мироном, маленьку долоньку, що стискала його палець, перші ночі без сну, перший сміх після довгої госпіталізації. Усе це було справжнім. І все це тепер виявилося оплутаним брехнею.

Степан Якович сидів рівно, та стиснуті кулаки на колінах видавали напруження. Він думав про Оксану: про її впертість, про сміх, про те, як вона мріяла писати, їздити, бачити світ. Натомість — дев’ятнадцять років, лікарняна палата, рання смерть. Він думав про Ларису, яка пішла, так і не дізнавшись усієї правди, і про двох онуків: один ріс у домі, де горе стало меблями; другий — у турботі, але в брехні. Яка доля була милосерднішою, він не знав.

Данило ходив кімнатою, потім сідав, потім знову вставав. Його розривали гнів і дивна тяга до зачинених дверей. Він хотів увірватися, витрусити з Мирона мовчання, сказати йому все, що накопичилося за ці години, і водночас хотів просто сісти поруч, як сідають біля хворого, й не чіпати.

Опівночі Назар Семенович підвівся. Обличчя його осунулося, плечі згорбилися.

— Я більше не витримаю.

Він підійшов до дверей Мирона й постукав. Спершу тихо.

— Мироне, синочку… відчини. Поговори зі мною. Хоч одне слово.

Відповіді не було.

— Накричи на мене, якщо хочеш, — голос його здригнувся. — Скажи, що ненавидиш. Удар. Тільки не мовчи.

Знову тиша.

Назар Семенович опустився перед дверима на коліна, притулився до них чолом.

— Я винен. Знаю. Хочеш — я піду. Хочеш — сам піду в поліцію. Все визнаю. Тільки скажи, що тобі треба, хлопчику мій…

І раптом за дверима щось глухо впало…