Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Вітальня, ще недавно звична й тепла, перетворилася на чуже місце. Назар Семенович опустився на стілець, не відчуваючи ніг. Він дивився на двері Мирона, ніби на стіну, що виросла за одну мить і відділила його від усього, заради чого він жив.

Степан Якович знову сів у крісло. На його обличчі вже не було самісінької люті. Там змішалися втома, біль, гнів і щось схоже на розгублене полегшення: онук живий, але ціна цього життя виявилася страшнішою, ніж він міг уявити. Данило стояв біля вікна, схрестивши руки. Він виглядав упертим, злим, та очі видавали сум’яття.

— Що тепер? — спитав він, не обертаючись.

Ніхто не відповів.

— Йому потрібен час, — нарешті промовив Степан Якович. — Усе одразу не приймають.

— Час? — Данило різко повернувся. — На що? На те, щоб зрозуміти, що його все життя обманювали? Що в нас був брат, а нам сказали — помер? Що цей чоловік вирішив стати богом?

Слово вдарило Назара Семеновича, та він не підвів голови. Певною мірою Данило мав рацію. Він справді вирішив за всіх. За мертву Оксану. За її батьків. За Данила. За самого Мирона.

— Ти знаєш, як було в нас? — Данило ступив до нього. — Дід мовчав роками. Бабуся плакала ночами. Дім був як після похорону, що ніколи не закінчився. Я ріс і думав, що через мене мама померла. Що я один лишився замість неї. А виявляється, в мене був брат. Живий. Десь поруч. І ви позбавили мене навіть цього.

— Даниле, досить, — сказав Степан Якович, але без колишньої різкості.

Двері кімнати відчинилися. Мирон стояв у прорізі, все такий же блідий, із червоними очима. Він дивився не на Назара Семеновича, а на Данила.

— Я хочу побути сам, — сказав він. — Будь ласка, йдіть. Усі.

— Ми не залишимо тебе тут одного, — почав Степан Якович. — Ти можеш поїхати з нами.

Мирон утомлено всміхнувся.

— З вами? Я вас не знаю. Ні тебе, ні його. — Він подивився на Данила, потім усе ж перевів погляд на Назара Семеновича. — І, здається, його теж більше не знаю.

— Мироне, прошу…

— Не треба. Зараз не треба.

Він зробив крок назад.

— Мій батько помер разом із моєю матір’ю. А я, виходить, сирота. При живих людях.

Двері зачинилися знову. Цього разу клацання замка було остаточним. Назар Семенович обхопив голову руками. Усе, чого він боявся вісімнадцять років, сталося — не поступово, не бережно, а одразу, безжально. Мирон відрікся від нього, і жодна медицина не знала способу пересадити людині розбиту довіру…