Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Наступні дні були схожі на перемир’я після тяжкої битви. Мирон залишався в лікарні під наглядом. Назар Семенович приходив щодня, але довго не наважувався ввійти в палату. Він стояв у коридорі, розмовляв із лікарями, переглядав призначення, уточнював показники, та біля дверей сина зупинявся, ніби перед забороною, яку сам не міг порушити.

Він боявся побачити в очах Мирона холод. Боявся, що син відвернеться. Боявся, що просте «йди» виявиться страшнішим за будь-який суд.

Степан Якович і Данило теж майже не покидали лікарню. Вони оселилися неподалік і щодня проводили поруч із Мироном. Данило заходив найчастіше. Спершу він говорив надто багато — про заняття, тренування, друзів, про дім, де виріс. Слова сипалися з нього незграбно й поспішно, ніби він намагався за кілька годин засипати прірву вісімнадцяти років.

Мирон слухав. Іноді мовчав так довго, що Данило починав губитися. Та потім ставив запитання — тихе, точне, несподіване, і розмова оживала. Він пізнавав брата як інший варіант власної долі: здоровий, упевнений, гучний, звиклий до відкритого простору й швидких рухів. Данило, своєю чергою, відкривав для себе Мирона — людину тонку, уважну, здатну бачити те, повз що інші проходили, не помічаючи.

Одного разу Данило приніс альбом і олівці. Він не знав, навіщо зробив це, доки Мирон, перегортаючи сторінки, не спитав:

— Хочеш, я тебе намалюю?

— Мене? — Данило здивувався, але одразу кивнув. — Хочу.

Наступного дня він сидів біля вікна й намагався не рухатися. Мирон працював повільно, зосереджено. Олівець шурхотів по паперу. Розмов майже не було, та мовчання не тиснуло. У ньому відбувалося інше знайомство — без поспішних запитань, без звинувачень, без спроби відразу стати близькими.

Коли малюнок був готовий, Мирон простягнув аркуш братові.

Данило побачив себе не таким, яким звик здаватися. Не зухвалим, не впевненим, не гучним. На папері дивився юнак із настороженими очима, в яких ховалися образа, самотність і потреба бути зрозумілим.

— Це справді я? — спитав він тихо.

— Таким я тебе побачив.

Данило довго розглядав портрет, потім підвів очі.

— Ніхто ще так не дивився на мене.

Увечері він показав малюнок Степану Яковичу. Старий розглядав його довго, майже з благоговінням.

— Він бачить глибоко, — сказав нарешті. — Як Оксана. Вона теж уміла помічати душу.

Потім акуратно повернув аркуш.

— Завтра я поговорю з Коваленком. Досить воювати, коли хлопці вже намагаються будувати міст…