Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Палата була залита м’яким ранковим світлом. Мирон сидів, притулившись до подушок. Він іще виглядав слабким, та в очах з’явилася ясність — не колишня дитяча довірливість, а нова, доросла, що пройшла крізь біль.

Данило підвівся зі стільця біля ліжка й відійшов до вікна. Назар Семенович і Степан Якович сіли поруч. Ніхто не квапив Мирона.

— Я думав, — сказав він після довгої паузи. — Майже всю ніч. Намагався розкласти все всередині, але воно не розкладається.

Він подивився на Степана Яковича.

— Я розумію, що в мене є рідні. Ви. Данило. Мама, про яку я нічого не знав. Це не зникне. І я радий, що ви мене знайшли. Справді радий. Я завжди хотів брата.

Данило ніяково відвів погляд.

Мирон перевів очі на Назара Семеновича. Той сидів нерухомо, боячись навіть вдихнути надто голосно.

— Але я не можу взяти й викреслити вісімнадцять років. Не можу викреслити людину, яка була поруч щодня. Яка сиділа біля мого ліжка, коли мені було зле. Яка вчила мене тримати олівець, смажила ці свої сирники, читала вголос, коли я не міг заснути. Він був для мене батьком. І матір’ю. І домом.

Голос його здригнувся, та він не зупинився.

— Ви вчинили страшне, — сказав він Назару Семеновичу. — Ви відібрали в мене правду. Відібрали рідних. Я не знаю, чи зможу пробачити це повністю. Може, така рана взагалі не закривається до кінця.

Старий лікар опустив очі.

— Але я знаю й інше. Без вас мене б не було. Ви дали мені життя. Спершу — коли не дали померти немовлям. Потім — усі ці роки, коли витягали мене знов і знов.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як за стіною проїхала лікарняна каталка.

— Я не хочу обирати між вами, — продовжив Мирон. — І не буду. Якщо ви хочете бути поруч — будьте. Усі. Не замість одне одного, а разом. Я не знаю, як це зробити. Але хочу спробувати.

Степан Якович шумно вдихнув, дістав хустинку й відвернувся.

— Спробуємо, онучку, — сказав він хрипко. — Обов’язково спробуємо.

Назар Семенович не міг говорити. Він лише дивився на Мирона, який за кілька днів став старшим, ніж багато людей за все життя.

— І ще, — додав Мирон. — Я згоден на операцію. За кордоном, у цього професора. Я хочу жити. Не лише обережно дихати й боятися кожного зайвого кроку. Хочу ходити, подорожувати, бігати, якщо вийде. Просто жити.

— Ми поїдемо всі, — твердо сказав Степан Якович.

Мирон похитав головою.

— Зі мною поїде тато.

Слово прозвучало просто. Та для Назара Семеновича воно стало порятунком.

— Мені треба, щоб він був поруч, — сказав Мирон. — Як лікар. І як батько. А ви з Данилом чекатимете нас удома. Домовилися?

Данило кивнув першим. Потім Степан Якович. Назар Семенович підійшов до ліжка й узяв руку сина. Тонкі пальці Мирона стиснули його долоню.

— Дякую, — прошепотів старий лікар.

— Це я тобі маю сказати, тату.

За вікном із-за хмар вийшло сонце. Світло лягло на обличчя чотирьох людей, пов’язаних болем, брехнею, кров’ю й вибором, який нарешті був зроблений чесно…