Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього
— Як ви мене знайшли? — спитав Назар Семенович, хоч це запитання вже нічого не змінювало.
Степан Якович дістав із внутрішньої кишені потертий гаманець. Його пальці, великі й сухі, затрималися на клапані, ніби старий ще раз збирався з силами. Потім він витяг маленьку пожовклу фотографію.
— Моя дружина померла пів року тому, — сказав він глухо. — Перед смертю вона зізналася в тому, що носила в собі вісімнадцять років. Тієї ночі, коли ви винесли нам Данила, Лариса на мить прийшла до тями після уколів. Вона побачила медсестру з немовлям. Другим немовлям. Вона була певна, що це наша дитина.
Назар Семенович заплющив очі.
— Але ви сказали, що друге померло, — продовжив Степан Якович. — І вона вирішила, ніби їй привиділося від горя. Не сказала мені. Не хотіла ятрити те, що й так кровоточило. А перед смертю попросила: знайди правду. Хоча б після мене знайди.
Він простягнув знімок. На ньому молода медсестра тримала крихітну дитину, загорнуту в лікарняну ковдру.
— Олеся. Працювала тоді у вашій зміні. Лариса знала її ще раніше. Після тієї ночі Олеся звільнилася й поїхала в маленьке містечко в далекому районі. Ми шукали її довго. Спершу вона відмовлялася говорити, все твердила, що нічого не пам’ятає. А потім я показав їй фотографію Данила й сказав, що шукаю не винних, а кров. Тоді вона зламалася.
Данило стояв біля стіни, не рухаючись. Його погляд палив Назара Семеновича.
— Вона розповіла, як ви забрали другого хлопчика, — продовжував Степан Якович. — Як були оформлені папери. Як ви потім приїздили до неї, просили мовчати, допомагали грошима, коли хворіла її мати. Вона сказала, що боялася вас і водночас вважала, що ви рятуєте дитину. Дивне виправдання, правда?
Назар Семенович побачив перед собою ту Олесю — налякану, зовсім юну, з червоними очима після нічної зміни. Він згадав, як справді допомагав її родині, не лише заради мовчання. Тоді йому здавалося: якщо вже він утягнув людину в свою страшну таємницю, то зобов’язаний бодай полегшити їй життя. Та тепер усі ці пояснення виглядали мізерними.
— Отже, правда, — сказав Данило. Голос його зірвався на хрип. — Ви забрали його. Забрали мого брата й змусили нас жити так, ніби він помер.
Назар Семенович підвів очі. Він міг би почати з медицини, з відчаю, з шансів на операцію. Та перед ним стояв юнак, у якого відібрали не документ, не прізвище, а живу людину.
— Так, — сказав він. — Це правда.
Данило різко рушив уперед, кулаки в нього побіліли.
— Я б вас…
— Сядь, — обірвав його Степан Якович. — Не зараз. Спершу я хочу почути все. Від самого початку, лікарю. І без жодного пропуску…
