Після того, що сталося на випускному, мати дівчини змусила всіх інакше подивитися на цю історію

— Дуже треба, — фиркнула Яна. — Нехай би він хоч на Лєру подивився чи на Таню. Але це? Мене просто коробить, що він вибрав якусь злиденну відмінницю.

Хлопці розсміялися. Її злість їх розважала.

— Та наче нічого вона сьогодні, — ліниво сказав Данило. — Фігура, виявляється, є.

— Не сміши мене, — Яна блиснула очима. — Хоча якщо вам так подобається, що заважає?

Вона подивилася на них так, що сенс став зрозумілий без прямих слів.

Арсеній трохи примружився.

— Ти серйозно?

— А що такого? Випускний. Усі гуляють, усі п’ють. Потім ніхто толком і не згадає, хто куди пішов.

— А Мирон? — спитав Матвій.

— Відвернемо. Або сам відійде, якщо не захоче зв’язуватися.

Гліб насупився:

— Забагато шуму може бути.

— Перестань, — Яна говорила вже жорсткіше. — Напоїте її, відведете — і все. Потім вона сама нікому нічого не доведе.

Ці слова лягли між ними важкою паузою. Кілька секунд хлопці мовчали, перезиралися, ніби примірялися до чужої підлості. Потім рішення виникло швидко й моторошно буденно, наче йшлося про дурний жарт, а не про чиєсь життя.

Яна вмовила Мирона й Аліну перейти у двір за будівлею, де вже збиралася невелика компанія.

— Ну що ви стоїте як нерідні? — сказала вона з веселістю, в якій було забагато награності. — Школу закінчили, потім усі роз’їдемося, хто коли ще побачиться?

Слідом потягнулися кілька дівчат. За якийсь час там само опинилися й четверо хлопців. Напоїв було більше, ніж треба. Аліна, яка майже не мала досвіду з алкоголем, спочатку відмовлялася, потім зробила маленький ковток, потім хтось знову наповнив її склянку. Музика долинала глухо, голоси змішувалися, обличчя ніби віддалялися й розпливалися в каламутному повітрі.

Вона так і не змогла потім зрозуміти, в який момент один із хлопців повів її назад до будівлі. У пам’яті залишилися лише коридор, холод у грудях, чужа рука на лікті, важкі кроки поруч і різке клацання замка.

Потім — порожній кабінет, де все здавалося незнайомим і ворожим. Її посадили, потім штовхнули на старий диван. Аліна спробувала підвестися, але її грубо відкинули назад. Голова вдарилася об щось тверде, біль спалахнув білою плямою — і світ зник.

До тями вона прийшла пізніше. Уже сама.

Спочатку Аліна не розуміла, де перебуває. Потім погляд упав на зім’яту сукню, тіло озвалося болем, тиша навколо стала нестерпно гучною — і розуміння прийшло. Розум іще намагався відступити, не приймати, не вірити, але тіло вже знало правду.

Вона лежала нерухомо й дивилася в одну точку. Що тепер робити? Кричати? Тікати? Шукати дорослих? Померти просто тут від жаху, сорому й неможливості повернути час назад?

Сумочка лежала поруч. Аліна тремтячими пальцями дістала телефон і подивилася на екран…