Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

Ілля хотів сказати «так». Так було б простіше. М’якше. Зручніше для всіх.

Але він відповів чесно:

— Ні. Вони іноді працюють як знеболювальне для чужого сумління. Але не лагодять.

Аліса кивнула, встала й пішла займатися.

День випускного почався з раннього ранку.

Ілля сидів у машині на шкільній стоянці й розгладжував сорочку маленькою дорожньою праскою, підключеною через саморобний перехідник. Костюм висів на ньому вільно. Хвороба забрала понад десять кілограмів, і вони так і не повернулися. Обличчя стало гострішим, під очима лягли тіні.

Але він був тут.

Він дожив.

Він приїхав заздалегідь, бо знав: перед важливими подіями Аліса не може їсти. На задньому сидінні лежали кава й тістечка з їхньої улюбленої кондитерської. Потім, коли її відпустить, вони обов’язково знадобляться.

Актова зала поступово заповнювалася батьками. Ілля зайняв місце в першому ряду. Аліса сіла поруч, незграбно поправляючи незвичну сукню.

— Тату, комірець з’їхав, — прошепотіла вона.

Він поправив. Вона коротко усміхнулася — нервово, по-дорослому.

За двадцять хвилин, коли ведучий уже вийшов до мікрофона, двері розчинилися.

У проході стояла Марина. Біла обтислива сукня, великі темні окуляри, хоч приміщення було закрите, упевнена хода. За нею йшов Віктор: в одній руці селфі-палиця, в другій величезний подарунковий пакет із бантом, на телефоні — увімкнена трансляція.

Кілька людей озирнулися.

Марина пройшла проходом, знімаючи окуляри, і театрально розкинула руки перед донькою. Обійми тривали рівно стільки, щоб Віктор устиг навести камеру.

— Друзі, ми в прямому ефірі! — оголосив він у телефон. — Сьогодні моя улюблена падчерка виходить у доросле життя. Алісо, помахай підписникам!

Аліса здригнулася й відсторонилася від матері.

Марина повернулася до Іллі, окинула його поглядом з голови до ніг і всміхнулася.

— Ой, Ілле, привіт. А ти добре виглядаєш для свого становища. Прямо бадьорий. Я навіть здивована.

Не «рада тебе бачити». Не «як ти». Просто — бадьорий. Як старий пес після операції.

Ілля промовчав.

Віктор простягнув йому руку.

— Ну що, Ілле, здоров. Життя надто коротке, щоб тягати старі образи. Давай по-чоловічому.

Ілля подивився на його долоню.

— Щодо того, що життя коротке, сперечатися не стану. На власному досвіді переконався, що воно буває коротшим і непередбачуванішим, ніж здається. Тому витрачати його на порожні рукостискання не планую.

Аліса поруч вдавилася кавою й прикрила рот долонею.

Віктор витягнув селфі-палицю на всю довжину й почав знімати сцену, закривши огляд людям у кількох рядах. До нього підійшла жінка в строгому костюмі, класна керівниця з паралельного класу.

— Вибачте, будь ласка, приберіть обладнання. Це офіційний захід. Люди позаду вас нічого не бачать.

— Я буквально на хвилину, — сказав Віктор. — У мене трансляція. Кілька тисяч глядачів. Історичний момент.

— Ваші глядачі зачекають, — рівно відповіла жінка. — А тут батьки хочуть бачити своїх дітей, а не ваш штатив.

Позаду хтось тихо заплескав.

Віктор прибрав палицю, але продовжив знімати з-під стільця. Марина непомітно відсунулася від нього на півкрісла.

Увесь вечір вона старанно грала турботливу матір. Говорила, що Аліса успадкувала від неї характер і амбіції. Підкреслювала, що велике місто — задоволення дороге, зате деякі люди вміють думати наперед. Кожна фраза була тонкою голкою в бік Іллі.

Після урочистої частини всі вийшли на подвір’я.

Віктор став у центрі, покрутив на пальці брелок і голосно сказав: