Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

Від цього слова Леру пересмикнуло.

— Я не люблю сюрпризів.

— Цей сподобається.

Вона хотіла відмовити, але в голосі Кирила не було колишньої владності. Радше втома. І дивна стримана незручність.

— Кажіть адресу, — сказав він. — Я під’їду. Можеш не впускати мене.

Лера все ж зателефонувала Іванові. Той велів не відчиняти, поки він не приїде. Але Кирило виявився швидшим. Дзвінок у двері пролунав за десять хвилин.

Лера підійшла до дверей і спитала:

— Хто?

— Це я.

— Я не сама.

— Добре.

Вона відчинила на ланцюжок. Кирило стояв у коридорі з пакетом продуктів у руці. Виглядав він незвично розгубленим.

— Можна?

— Ні.

Він кивнув, ніби цього й чекав.

— Тоді просто подивися в коридор.

Лера насупилася, ширше прочинила двері — і завмерла.

Біля стіни стояв Артем.

З букетом червоних троянд у руках. Худий, стомлений, блідий, але живий. Вільний. Він усміхався їй так, як усміхався тоді в лісі, коли вона вперше прийшла до нього з хлібом і водою.

— Леро, — сказав він тихо.

Вона розчинила двері й кинулася до нього. Букет ледь не впав на підлогу. Артем міцно обійняв її, а вона плакала, уткнувшись обличчям йому в плече, і ніяк не могла повірити, що це не сон.

— Чому не попередили? — прошепотіла вона крізь сльози. — Я б… я б хоч щось приготувала.

— Ми вирішили зробити сюрприз, — сказав Артем. — Тим більше Кирило привіз цілий пакет їжі.

Лера підвела очі на Кирила. Той стояв осторонь, ніяково переступаючи з ноги на ногу, ніби вперше не знав, як поводитися в чужому житті.

— Навіщо ви це зробили? — спитала вона.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Може, втомився бути тим, ким був.

Лера не повірила б цим словам повністю. Не зараз. Може, й ніколи. Але в цю мить їй не хотілося розбиратися в мотивах Кирила. Перед нею був Артем. Живий, вільний, поруч.

І цього було досить, щоб світ знову набув барв.

Лера все ще не могла відірватися від Артема.

Вона тримала його за рукав, потім за руку, потім знову притискалася до нього, ніби боялася, що варто відпустити — і він зникне. Їй здавалося, що за останні тижні вона прожила ціле життя: монастир, ліс, втеча, дім Влада, зрада, адвокат, Кирило, очікування. І тепер усе це раптом стиснулося до однієї миті — Артем стояв поруч, живий, вільний, з букетом у руках.

— Я думала, тебе ще довго не випустять, — прошепотіла вона.

— Я теж так думав, — відповів він. — Але все пішло швидше, ніж очікували. Іван зробив майже неможливе.

— Не тільки Іван, — тихо сказав Кирило, який стояв біля дверей.

Лера подивилася на нього насторожено.

Кирило виглядав незвично. Не як господар життя, не як людина, впевнена, що все довкола належить їй. У його обличчі була втома, і ця втома ніби стерла з нього колишню пиху. У руках він усе ще тримав пакет із продуктами, не знаючи, куди його подіти.

— Я не прошу подяки, — сказав він, помітивши її погляд. — Не заслужив.

— Тоді навіщо прийшли?

— Хотів переконатися, що його справді відпустили. І що ти… — він затнувся, — що ти в порядку.

Лера не знала, що відповісти. Колись сам лише його голос змушував її холонути. Тепер він стояв перед нею майже чужою людиною, і страх уже не накривав її цілком. Залишилися обережність, гіркота, пам’ять. Але колишньої влади над нею Кирило більше не мав.

Невдовзі приїхав Іван. Побачивши Артема, він втомлено всміхнувся.

— Ну що, герою, встиг уже влаштувати драматичну появу?

— Без тебе б не вийшло, — відповів Артем і міцно потис йому руку.

Іван пройшов до кімнати, сів за стіл і тільки тоді дозволив собі видихнути.

— Повною перемогою це поки що не назвеш, — сказав він. — Але головне зроблено. Артема звільнено, справу переглядають, попередні обвинувачення розсипаються. Щодо Влада й Ігоря окреме розслідування, там усе серйозно. Кирило передав документи й свідчення, які дуже допомогли.

— Не треба говорити так, ніби я благородний рятівник, — похмуро промовив Кирило. — Я надто довго мовчав.

Артем подивився на нього важко.

— Ти не просто мовчав.

— Знаю.

Між ними повисла тиша. У ній було забагато минулого, щоб закрити його однією розмовою. Лера відчула, як Артем напружився, і поклала долоню йому на руку.

Кирило помітив цей рух.

— Я не чекаю, що ти мене пробачиш, — сказав він Артемові. — І ти, Леро, теж. Я наробив досить, щоб не просити поблажливості. Але тепер я хоча б можу виправити частину того, що сам же зруйнував.

— Чому зараз? — спитала Лера.

Кирило всміхнувся, але без колишньої самовпевненості.

— Спершу зі страху. За бізнес, за репутацію, за гроші. Потім, коли все почало випливати, я раптом побачив себе збоку. Неприємне видовище.

— Дуже пізно побачили.

— Так.

Він опустив очі.

— Я оформлю розлучення без суперечок. Жодних вимог, жодних спроб повернути тебе. Усе, що треба підписати, підпишу. І ще… квартира твого батька.

Лера завмерла.

— Що?

— Я дізнався про неї. Про те, як Тамара змусила тебе продати житло. Гроші пішли через її рахунки, частину можна відстежити. Юридично повернути все буде складно, але я готовий компенсувати вартість. Не як подарунок. Як борг.

Лера дивилася на нього й не вірила.

— Ви хочете купити прощення?

— Ні. Його не купиш. Я просто знаю, що в тебе забрали надто багато. Я був частиною цього. Хай не від самого початку, але потім точно.

Артем різко підвівся.

— Нам від тебе нічого не треба.

— Артеме, — тихо сказала Лера.

Він подивився на неї. У його очах палала злість — навіть не за себе, а за неї.

— Леро, він не має думати, що грошима можна все закрити.

— Я не думаю, — сказав Кирило.

— А раніше думав?

Кирило не відповів.

Іван втрутився спокійно:

— Емоції зрозумілі, але питання з житлом краще розглянути окремо. Якщо є документи, рахунки, сліди угоди — це може допомогти Лері відновити бодай частину справедливості. Не заради Кирила. Заради неї самої.

Лера мовчала. Усередині боролися відраза, втома і дивне відчуття, схоже на повернення власного права. Вона не хотіла бути купленою. Не хотіла приймати милість від людини, від якої тікала. Але квартира батька була не подарунком Кирила. Це було те, що колись належало їй і що в неї забрали.

— Я подумаю, — сказала вона нарешті.

Кирило кивнув.

— Добре. Я залишу документи Іванові.

Він поставив пакет із продуктами біля дверей, ніби це був найнезручніший предмет у його житті.

— Більше не буду заважати.

Перед тим як піти, він затримався на порозі.

— Леро, я справді не шукатиму тебе. І Тамарі не дозволю.

Вона підвела голову.

— Тамарі?