Після весілля я почула від свекра дивне попередження й зрозуміла: в цьому домі щось не так

Павло Миронович повернувся до неї. У його очах, таких самих світлих, як у Романа, вона побачила страх. Не розгубленість, не досаду, не роздратування — саме страх, дорослий і глибокий, від якого в неї похололи долоні.

— Люди, з якими тобі не можна зустрічатися, — сказав він. — Зараз головне не знати, а вижити. Ти мені віриш?

— Але Роман…

— Про Романа я подбаю, наскільки зможу. — Голос у нього здригнувся лише на мить, та Мар’яна помітила. — Послухай мене. Якщо ти лишишся в цій кімнаті хоча б на п’ять хвилин довше, ранку для тебе не буде. Бери сумку й роби, як я кажу.

Вона дивилася на нього й раптом зрозуміла: цей чоловік прийшов не лякати її й не випробовувати. Він стояв перед нею так, ніби вже ухвалив рішення, яке може коштувати йому всього. І від цього стало страшніше, ніж від звуку машин за вікном. До цієї хвилини Павло Миронович здавався їй людиною з іншого, стійкого світу: він умів розпоряджатися великим домом, сідати на чолі столу, коротко зупиняти гамір одним поглядом. Тепер цей стійкий світ валився в неї на очах, а він, замість рятувати себе, простягав їй чужу куртку й шлях через город.

— Добре, — прошепотіла Мар’яна. — Я зроблю.

Джинси виявилися майже за розміром, тільки трохи тиснули в талії. Куртка пахла тютюном, холодним металом і гаражним пилом, рукави закривали пальці. Кросівки вона натягла на босу ногу й не стала морочитися зі шнурками. Пачки готівки лягли в матерчату сумку важким, незграбним тягарем. Там же вона намацала паспорт, свідоцтво про шлюб, якісь складені папери й тонку теку.

— Ви підете зі мною? — спитала вона, коли Павло Миронович прочинив двері й прислухався в коридор.

Він не обернувся.

— Я маю лишитися.

— Ні. — Мар’яна сама здивувалася своєму голосу: тихому, але впертому. — Тоді я теж лишуся.

Свекор заплющив очі на секунду, ніби стримував біль або гнів. Потім повернувся й поклав долоню їй на плече.

— Дівчинко, зараз не час бути хороброю не там. Твоя сміливість знадобиться пізніше. Іди за мною, ступай обережно. Третя сходинка знизу скрипить — обійди її по краю.

Вони рушили вузьким коридором, де ще пахло парфумами гостей, вином і свіжими квітами. Головні сходи були освітлені, але Павло Миронович звернув до чорного ходу, яким увесь день користувалися жінки, що носили страви з кухні. Дошки під ногами жалібно зітхали, внизу грюкнули вхідні двері, почулися чужі голоси — різкі, упевнені, надто гучні для нічного дому.

У коморі було темно й задушливо. На полицях стояли банки з варенням, пахло яблуками, сухими травами й старими мішками. Павло Миронович відсунув важкий ящик, відчинив низенькі дверцята, сховані за старим покривалом. За ними чорнів прохід у теплицю.

— Прямо через грядки. Біля хвіртки не стій. За польовою дорогою буде машина без фар. Водія звати Остап Юрійович. Назвеш своє ім’я, сядеш і більше не поставиш жодного запитання, доки він сам не заговорить.

Мар’яна схопила його за рукав.

— Скажіть хоча б, що з Романом. Він знає?