Після весілля я почула від свекра дивне попередження й зрозуміла: в цьому домі щось не так

— Знаю достатньо, щоб мовчати. І тобі поки що краще не знати більше, ніж потрібно для наступного кроку.

— Якого кроку?

— Переночуєш. На світанку тебе перевезуть далі.

Уночі Мар’яна майже не спала. Вузьке ліжко рипіло при кожному русі, за ситцевою фіранкою цокав старий годинник, десь під підлогою шаруділо мишеня. Вона лежала на спині, дивлячись у темну стелю, й думала про Романа. У пам’яті спливали його руки на її талії, сміх, трохи захриплий після довгого дня, тепле «дружино моя», сказане їй на вухо так тихо, що почула тільки вона. А потім у цю пам’ять знову вривалися Павло Миронович із чужими грошима й страшними очима.

А що, як Роман усе знав? А що, як їхнє весілля було частиною якоїсь угоди, про яку їй не сказали? Ця думка пекла гірше за страх. Мар’яна відштовхувала її, та вона поверталася, як темна вода в тріщину.

До світанку вона задрімала на кілька хвилин, а прокинулася від обережного дотику до плеча.

— Підіймайся, — сказала Галина Семенівна. — Їдемо.

Наступним прихистком стала стара мисливська хатина на лісовій галявині. Колоди потемніли від часу, дах місцями заріс мохом, біля стіни лежала акуратна дровітня, а у дворі стояв колодязь із важким воротом. Сюди ж, як з’ясувалося, перебралася й Галина Семенівна. Вона одразу поставила на піч чавунець, ніби втеча й небезпека не скасовували обіду.

— Якщо хтось з’явиться, ти — моя племінниця з далекого міста, — сказала вона, розливаючи густі щі. — Приїхала до тітки підлікувати нерви й подихати лісом. Запам’ятала?

— Запам’ятала.

Остап Юрійович сидів біля вікна й пив чай з емальованого кухля. Довго він мовчав, але після обіду, коли Мар’яна вкотре взялася за сумку, ніби перевіряючи, чи не зникла вона, чоловік нарешті сказав:

— Люди, які зараз біля тебе, не випадкові. Павло Миронович колись допоміг кожному з нас. Комусь роботу знайшов, комусь ліки дістав, комусь дім відстояв, комусь борги закрив. Він не просив плати. Просто робив. А тепер настала наша черга.

Мар’яна підвела на нього очі.

— Чому він так учинив зі мною? Я ж майже чужа. Невістка, яку він знає менше року.

Остап Юрійович повільно поставив кухоль на підвіконня.

— Він казав, що ти стала першою світлою людиною поруч із його сином за довгий час. І що якщо в цьому домі ще є шанс на нормальне життя, то він пов’язаний із тобою.

Вона відвернулася до вікна, щоб він не бачив, як знову затремтіли губи. Мар’яна надто добре знала різницю між турботою й обов’язком. У дитбудинку її годували, одягали, перевіряли уроки, але все це було роботою. У прийомній сім’ї її прийняли акуратно, без грубості, та й без тепла: місце за столом було, а місця в серці — ні. І раптом майже чужий чоловік називав її порятунок своєю головною справою.

На другий день у хатині задзвонив старий кнопковий телефон. Звук був різкий, недоречний серед лісової тиші. Остап Юрійович вийшов на ґанок, але двері лишилися прочиненими, і Мар’яна чула уривки: «Коли?.. Куди?.. Хто бачив?.. Зрозумів». Коли він повернувся, обличчя в нього стало сірим.

— Кажіть, — Мар’яна підвелася так різко, що табурет ударився об стіну. — Не мовчіть.

— Павла Мироновича забрали, — сказав він. — Дім перевернули догори дриґом. Його вивезли. Місце поки невідоме.

— Він живий?

— Так. Поки живий. Їм він потрібен не мертвим.

Ці слова були гірші за пряме «ні». Мар’яна зробила крок назад і вперлася лопатками в стіну. Перед очима сплив свекор у темній коморі: «Не озирайся». Він знав, що залишиться сам. Знав, що за її втечу доведеться платити йому.

— Чому? — спитала вона, хоч запитання було надто велике. — Чому я? Що такого в мені, що через мене викрадають людей?

Остап Юрійович довго дивився в підлогу. Потім раптом спитав:

— Сумку всю перевірила?