Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Олесю він побачив у кінці довгого переходу між корпусами. Вона стояла біля панорамного вікна й швидко переглядала дані на планшеті. Похмуре світло лягало на її обличчя, підкреслюючи спокійний профіль і срібні нитки в темному волоссі. На ній був строгий темно-синій хірургічний костюм, що сидів із такою природною елегантністю, що білий халат видався б зайвим.

Мирон зупинився за кілька кроків. У ній не лишилося майже нічого від переляканої дівчинки в колючому пальті. Перед ним стояла доросла жінка, зібрана, красива, така, що знає ціну собі й кожному своєму рухові. І від цього бажання повернути, завоювати, привласнити спалахнуло в ньому з силою, майже юнацькою.

— Знайдеться вільна хвилина, лікарко?

Він вклав у голос колишній оксамит, ту саму обволікаючу інтонацію, якою колись відчиняв двері, кабінети й жіночі серця.

Олеся не здригнулася. Вона спокійно дочитала рядок, заблокувала планшет і тільки тоді повернулася.

— Мироне Олеговичу, вам рекомендовані короткі прогулянки в межах відділення. Перехід в інший корпус — зайве навантаження на шви.

— Олесю, кинь цей тон. Ми ж не чужі.

Він зробив крок ближче. Вона не відступила, але її спина стала ще прямішою.

— Ви пацієнт клініки. Ваша виписка призначена на післязавтра. До цього моменту ви перебуваєте під моєю медичною відповідальністю. На цьому список наших перетинів закінчується.

Мирон усміхнувся. Її неприступність навіть роздражнила його. Він звик до переговорів, де перша жорсткість означала лише початок торгу.

— Я багато думав, поки лежав, — сказав він, ховаючи руки в кишені кардигана. — Коли опиняєшся на краю, деякі речі бачиш інакше. Те, що сталося тоді… Я був молодий. Дурний. П’яний від перших грошей і свободи. Я зробив помилку. Велику. Але ми обоє тепер дорослі люди.

Він зробив паузу, чекаючи, що в її очах з’явиться хоч щось: біль, злість, розгубленість, слабка тінь минулого. Та погляд Олесі лишався спокійним, як глибина озера, в яке марно кидати каміння.

— Послухай мене. — Мирон знизив голос. — Зараз я можу дати тобі все. Будь-яке життя. Будь-який дім. Будь-яке місце, якщо тобі захочеться поїхати. У мене імперія, про яку ми тоді навіть мріяти не могли. Я вільний, мій шлюб фактично закінчений, і, може, це не випадковість, що я опинився тут, перед тобою. Доля дає шанс переписати те, що ми зіпсували на початку.

Він говорив щиро, з жаром людини, звиклої переконувати інвесторів, партнерів, суддів, коханок — кого завгодно. Він вірив у магію можливостей. У те, що світ змінює форму, якщо до нього прикласти достатньо грошей і волі.

Олеся слухала, не перебиваючи. На її обличчі не здригнулося майже нічого. Лише кутик губ ледь помітно ворухнувся — чи то від іронії, чи від утомленого жалю.

— Ви закінчили?

— Я серйозний, Олесю. Я хочу повернути все.

Вона ледь зітхнула. У тиші коридору цей тихий звук здався Миронові гучнішим за будь-яку відмову.

— Знаєш, у чому твоя головна біда, Мироне? — Вона вперше назвала його на ім’я, але близькості в цьому не було. — Ти застряг у тому листопадовому вечорі. І досі думаєш, що будь-яку підлість можна закрити купюрами, тільки тепер купюр більше і вони лежать в інших сейфах.

— Я пропоную тобі життя, про яке багато хто мріє, — у його голосі проступило роздратування.

— У мене вже є життя, про яке я мріяла.

Олеся подивилася на його доглянуті руки, на дорогий годинник, на бездоганну тканину кардигана, потім знову підвела очі.

— Мій світ стоїть на фундаменті, який не купиш. У ньому є повага. Є дім, куди хочеться повертатися. Є людина, яка не зрадила мене навіть тоді, коли нічого не була мені винна. А що є в тебе, Мироне? Порожні кімнати, охорона біля воріт і звичка називати клітку палацом, якщо вона досить дорога.

Вона зробила крок убік, щоб пройти повз.

— Твоя впевненість завжди була щитом. Тільки тепер за ним уже нікого немає. Бережи шви. Відновлення буде довгим.

Олеся пройшла повз. Легкий рух повітря приніс тонкий запах мигдалю й чистоти. Мирон різко обернувся, готовий крикнути, схопити її за плече, змусити дослухати. Та шви смикнуло гострим болем, і він завмер.

Він дивився їй услід — прямій, незалежній, спокійній. Уперше людина, яку він хотів купити, навіть не вступила в торг.

Вона просто пішла, залишивши його посеред холодно освітленого коридору наодинці з мільйонами й повним банкрутством власного життя…