Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким

Наступного дня Богдан приїхав в офіс злий і невиспаний. У бухгалтерії вже сиділи перевіряльники: двоє людей у строгих костюмах ставили запитання співробітникам, просили папки, звіряли договори. Контракт із «Гранітом» висів на волосині.

— Я вимагаю пояснень! — кричав він у телефон. — У нас усе чисто.

— Нам надійшли відомості про системні порушення, — холодно відповіли йому. — Ми не ризикуватимемо всією групою. Перевіряйте свої справи.

Богдан жбурнув телефон у стіну. Все валилося надто швидко й надто точно. Наче хтось знав кожну темну тріщину його бізнесу.

У домі на околиці Назар пив каву й дивився на свіжі звіти на екрані ноутбука. Оксана зайшла з чашкою чаю й зупинилася в дверях. Їй було важко звикнути, що біда Богдана більше не означала автоматичної біди для неї. Десять років вона здригалася від кожного його роздратування, ніби була зобов’язана гасити пожежу, яку він сам розпалював.

— Назаре, ти певен, що ми не перегинаємо?

Він підвів на неї очі. У них була втома й сталь.

— Перегинаємо? Він виставив тебе з дитиною під дощ. З однією сумкою. Не дав забрати навіть речі Мілани. Тепер хай відчує, як це, коли всі двері зачиняються перед ним.

— Я не хочу ставати такою ж жорстокою.

— Ти не стаєш. Ти навіть зараз думаєш про міру. А він думав лише про те, як принизити тебе.

Назар узяв телефон.

— Так, це я. Можна завтра зранку. Повний пакет. Дякую.

На третій день Богдан уже не усміхався. Він сидів у скляному кабінеті з послабленою краваткою й розкуйовдженим волоссям. Перед ним лежала свіжа папка від фінансової служби. Лариса нервово ходила від вікна до дверей.

— Богдане, ну чого їм іще треба? Ти ж казав, що все під контролем.

— Замовкни хоч на хвилину! — гаркнув він. — Ці з економічної перевірки вимагають договори за п’ять років. Кажуть, підозри щодо посередників і відмивання.

Він знову набрав знайомого в «Граніті».

— Романе Іллічу, що відбувається? Договір висить третій день!

На тому кінці важко зітхнули.

— Богдане, я нічим не допоможу. Запит прийшов згори. Перевіряють увесь ланцюжок. Поки не розберуться — жодних підписів.

— Хто натиснув? Я ж усім платив!

Відповіді не було. Лише сухе прощання. Богдан кинув телефон на стіл — і по екрану пішла тріщина. Ще тиждень тому він почувався господарем міста, а тепер рахунки потрапляли під обмеження, партнери зникали за секретарками, приятелі не відповідали. У двері постукав головний бухгалтер, блідий як полотно.

— Богдане Андрійовичу, корпоративні рахунки заблоковано до з’ясування обставин. У них повна база по фірмах-посередниках.

Богдан повільно сів. Уперше думка стала ясною: це не випадковість…