Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким
— Оксана, — прошепотів він.
Лариса фиркнула.
— Та годі. Вона ж нічого не може. У неї навіть голосу свого немає.
Але Богдан уже набирав номер колишньої дружини. Гудки тягнулися довго.
— Що тобі треба? — спитала Оксана. Голос у неї був утомлений, але твердий.
— Оксано, давай без дурниць, — почав він м’яко. — Я погарячкував. Привози Мілану додому, обговоримо все спокійно. Я дам тобі гроші, житло, оформлю виплати. Навіщо нам війна?
— Богдане, ти вигнав нас уночі під дощ. З однією сумкою. Ти відмовився віддати дитині теплий одяг. Тепер живи зі своїм новим життям. А ми впораємося.
Вона вимкнулася. Богдан дивився на телефон так, ніби той міг укусити. Оксана ніколи раніше не говорила з ним так: без прохання, без страху, без звичного очікування його дозволу. Раніше в будь-якій паузі її голосу він чув готовність поступитися. Тепер у паузі була стіна — і він уперше не знав, як її проламати.
Надвечір в офіс прийшли вже не перевіряльники з папками. До кабінету зайшли кілька кремезних людей у темній формі й двоє в цивільному. Богдан підхопився.
— Ви хто такі? У мене зустріч.
Один із чоловіків показав посвідчення.
— Слідча група з економічних справ. Богдане Андрійовичу Дорошенко, ви затримані за підозрою у великому шахрайстві, легалізації незаконно одержаних коштів та ухиленні від обов’язкових виплат.
— Ви з глузду з’їхали? У мене договір із «Гранітом». У мене зв’язки!
— Зв’язки ми вже перевірили, — спокійно сказав слідчий. — Сьогодні вони чомусь не працюють.
Метал наручників клацнув на його зап’ястях. Богдан кричав, вимагав адвоката, погрожував скаргами, але коридор мовчав. Співробітники стояли біля стін і дивилися, як його виводять через головний вхід. Лариса спробувала кинутися слідом, та її зупинили.
— Богдане, я знайду адвоката! — крикнула вона, і в її голосі вперше було більше страху, ніж кокетства.
Його посадили в чорний мікроавтобус із тонованими вікнами. Він і далі кипів, намагаючись говорити звично голосно:
— Ви не розумієте, з ким зв’язалися. Я вас усіх…
Слідчий навпроти ледь усміхнувся.
— Зараз якраз і перевіримо.
Наступного ранку до кабінету генерального директора «Граніту» зайшов Назар. На ньому був темно-синій костюм, що сидів бездоганно. Коротка сивина на скронях робила обличчя суворішим. Директор підвівся й першим потис йому руку.
— Назаре Мироновичу. Радий бачити.
— Що з Дорошенком?
— Дає показання. Матеріали передано повністю: посередники, відкати, підставні фірми. Він досі не розуміє, звідки все почалося.
Назар кивнув.
— Дім?
— Арешт готовий. Далі — компенсація вашій сестрі через суд. Усе за процедурою.
Назар подивився у вікно.
— Він і далі думає, що я сторож. Нехай думає до останнього…
