Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким
В офісі Богдана ще пахло вчорашнім святкуванням. Він сидів за столом, крутив дорогу ручку й усміхався. Лариса вмостилася в нього на колінах, граючись його краваткою.
— Сьогодні підпишемо доповнення до договору, — говорив він. — Потім можна буде полетіти кудись до моря. Відсвяткуємо як слід.
— Я вже сукню приглянула, — протягнула Лариса.
У двері постукали. Секретарка зайшла бліда.
— Богдане Андрійовичу, телефонували з «Граніту». Договір тимчасово призупинено. У них перевірка по лінії економічної безпеки.
Богдан насупився.
— Що за нісенітниця? Я вчора особисто вечеряв із їхнім заступником. Набери його.
За кілька хвилин він уже кричав у слухавку:
— Романе Іллічу, це що за цирк? Ми ж усе узгодили!
На іншому кінці відповідали сухо й обережно:
— Богдане Андрійовичу, з’явилися обставини, що потребують перевірки. Фінансова служба й внутрішня безпека вивчають угоди за кілька років. До завершення перевірки договір заморожено.
Богдан жбурнув телефон на стіл.
— Конкуренти. Хтось вирішив зіпсувати свято. Нічого, розберемося.
Та за годину посипалося далі. Прийшла вимога надати документи за три роки. Потім банк попросив підтвердити рух по рахунках. До кінця дня ключовий підрядник відмовився від угоди, пославшись на «тимчасову паузу». Все звучало ввічливо, майже буденно, але за кожною фразою зачинялися двері. Секретарка перестала заходити без стуку, бухгалтер говорив тихіше, ніж зазвичай, співробітники в коридорі миттєво замовкали, коли Богдан проходив повз.
Богдан ходив кабінетом, мов звір у клітці.
— Що за день? Усе ж було ідеально!
Лариса вже не сміялася. Вона сиділа в кріслі, схрестивши руки.
— Може, це твоя колишня? Раптом комусь поскаржилася?
— Оксана? — Богдан хрипко розсміявся. — Вона й слова поперек сказати боїться. Ні, це ринок. Завтра владнаю.
Увечері Назар повернувся додому пізно. Оксана годувала Мілану вечерею. Брат виглядав утомленим, але не розгубленим.
— Як минув день? — обережно спитала вона.
— Нормально. Богдан уже відчув, але поки що це лише початок.
Він налив собі чаю.
— Я вісім років утримував його від падіння. Один дзвінок — і його схеми спливають. Один натяк — і «Граніт» відходить убік. Він думав, що я звичайний сторож, а я просто не хотів, щоб моя сестра лишилася без даху над головою. Тепер інша справа.
Оксана дивилася на нього й не впізнавала до кінця того мовчазного брата, який приїздив на вихідні з фруктами й сидів за столом майже непомітно. Тоді вона думала, що він просто не любить втручатися. Тепер розуміла: інколи мовчання буває не байдужістю, а останньою спробою не зруйнувати все завчасно.
— А що далі?
— Далі він втратить усе, що взяв нечисто. Дім, гроші, статус. І зрозуміє, що твоя доброта була не слабкістю. Це була моя стриманість…
