Після зникнення в чужій країні про неї довго нічого не знали, аж поки через роки не з’явилися нові подробиці

— Вітає тебе, — сказав Рауф. — Каже, ти приїхала вчасно. Діти чекають.

Усередині дому панував напівморок. Маленькі вікна майже не пропускали світла, і після сліпучого дня очі звикали повільно. У великій кімнаті лежали килими, біля стіни чорнів вогнищевий отвір, повітря пахло димом, спеціями, старим деревом і вогкістю замкненого житла.

Старійшину звали Рахман Гані. Він провів Валерію до бічної кімнати. Там на низькому ложі сиділи четверо дітей. Найстаршому було близько десяти, молодший ледве вийшов із немовлячого віку. Вони дивилися на неї насторожено, але в їхніх обличчях не було тієї виснаженої слабкості, яку вона очікувала побачити.

Валерія присіла поруч, відкрила валізу, дістала термометр, ліхтарик і стетоскоп.

— Скажи їм, що я лікарка. Я тільки подивлюся. Боятися не треба.

Рауф переклав. Діти мовчки дозволили себе оглянути.

Температура була нормальною. Легені чисті. Горло без ознак запалення. Шкіра без висипу. Пульс рівний. Жодної картини тяжкої інфекції. Жодного спалаху хвороби. Лише худорлявість, утома й звична для бідного гірського села недогодованість.

Вона оглянула кожного двічі, бо не хотіла вірити першому висновку.

Діти були здорові.

— Спитай у Рахмана Гані, коли вони захворіли і що саме було.

Старійшина вислухав запитання й відповів неквапно, майже м’яко.

Рауф переклав:

— Він каже, три дні тому був жар. Він молився, і діти одужали. Але хотів, щоб лікарка переконалася, що все добре.

У Валерії похололи руки. Три дні тому? Посланець приїхав до шпиталю лише вчора. Він говорив про дітей, що помирають, про терміновий виклик, про страшну хворобу. Отже, вже знав, що небезпеки немає. Отже, її привезли сюди не лікувати.

Вона підвела очі на Рахмана. Він дивився на неї з тим самим спокоєм. І раптом вона зрозуміла: перед нею не вдячний батько, а мисливець, який дочекався, поки здобич сама ввійде в загін.

— Рауфе, скажи йому: діти здорові. Ми їдемо зараз.

Перекладач ковтнув і передав її слова. Рахман усміхнувся, але очі лишилися холодними.

— Він каже, надвечір дорога небезпечна, — повільно промовив Рауф. — Водій утомився. Машину треба перевірити. Ночувати доведеться тут, уранці ви повернетеся.

— Ні. До темряви ще далеко. Ми спустимося хоча б до вчорашнього поселення.

Рауф знову заговорив із господарем дому. Той відповів довго, спокійно, як дорослий, що пояснює дитині очевидну річ.

— Він каже, відмовитися від вечері й ночівлі — образити господаря. І що ніхто не відпустить гостей на гірську дорогу перед ніччю.

— Де водій? Я хочу поговорити з ним сама.

Рауф вийшов. Валерія чула його голос у дворі, потім настала тиша — довга, липка, нестерпна. Коли він повернувся, його обличчя стало білим.

— Машини немає.

— Що означає немає?

— Водій поїхав. Рахман каже, у сусіднє селище по запчастини. Повернеться вранці.

Валерія не відразу зрозуміла сенс сказаного. Машина щойно стояла у дворі. Вони щойно приїхали. Ніхто не міг просто поїхати, залишивши лікарку й перекладача в чужому селі серед гір.

Хіба що це було вирішено заздалегідь.

Вона вибігла надвір. Позашляховика справді не було. На запиленій землі лишилися глибокі сліди шин, що вели вниз дорогою. Біля будинків стояли чоловіки. Їх було близько двох десятків. Вони мовчали й дивилися.

— Скажи йому, що ми мусимо поїхати, — сказала Валерія, повернувшись до Рауфа. — Нехай дасть коней, віслюків, провідників, що завгодно. Ми заплатимо.

Рахман вислухав переклад, похитав головою й відповів коротко.

— Він каже, довкола небезпечно. Розбійники, озброєні люди, чужі загони. Без машини й провідників ми не дійдемо. Тут ми в безпеці.

— Це пастка, Рауфе.

— Я розумію, — ледь чутно сказав він. — Зараз краще не сперечатися. Уночі я спробую щось вигадати.

Валерія дивилася на чоловіків. На їхніх обличчях не було відкритої загрози. Лише спокійне очікування, і від нього ставало ще страшніше. Вони не збиралися нападати. Вони вже перемогли.

Невдовзі її відвели до маленької кімнати без вікон. Двері зачинили ззовні. Усередині стояли лише ложе, глек води й олійна лампа. Валерія смикнула ручку — марно. Покликала — ніхто не відповів.

Вона сіла на край ложа й змусила себе думати.

Викуп? Але чому тоді ніхто не говорить про гроші? Тиск на шпиталь? Помилка? Чийсь місцевий конфлікт? Чи щось інше, таке страшне, що розум відмовлявся називати це?…