Після зникнення в чужій країні про неї довго нічого не знали, аж поки через роки не з’явилися нові подробиці

Він завагався.

— Вони питали, чому жінка їде без чоловіка. Хто я тобі. Я сказав, що ти лікарка, а я перекладач.

— І що?

Рауф опустив очі.

— Сказали, що в горах свої закони.

Холодок пробіг у неї між лопатками.

— Що це означає?

— Не знаю, — надто швидко відповів він. — Може, нічого. Просто слова.

Потім, уже тихіше, додав:

— Валеріє Андріївно, може, нам краще повернутися?

Вона довго дивилася на нього. Рауф був міською людиною: носив сучасний одяг, слухав музику, від якої тут похитали б головою, посміювався зі старовинних звичаїв. Але зараз перед нею стояв не юнак, наляканий чужим домом. Він знав цей край краще за неї — і боявся саме тому.

— Ми майже доїхали, — сказала вона, хоча сама вже не була певна. — Завтра оглянемо дітей і відразу назад.

Він кивнув. Але не повірив.

Ніч минула в тісній кімнаті із земляною долівкою й килимами на стінах. Їй принесли коржі, рис із м’ясом і терпкий зеленкуватий чай. Вона була голодна, але майже не їла. Крізь стіну чулися чоловічі голоси: суперечка, приглушений сміх, важкі кроки. Сміх здавався неприємним — ніби люди заздалегідь раділи чомусь, про що їй було невідомо.

Вона лежала без сну й думала про Олега. Згадувала перші роки, коли він зустрічав її після нічних чергувань, приносив гарячий хліб і жартував, що одружився з жінкою, здатною заснути стоячи. Може, якщо вона повернеться, вони ще зможуть усе змінити. Взяти дитину з притулку. Переїхати. Перестати щодня обходити мовчанкою те, що болить.

Під ранок вона провалилася у важкий сон. Їй наснилося, що вона стоїть на краю прірви. За спиною хтось дихає. Вона хоче обернутися, але не встигає: чужа долоня штовхає її між лопаток. Вона падає вниз, а дна немає — тільки темрява, вітер і нескінченне відчуття падіння.

Прокинулася Валерія від протяжного ранкового заклику до молитви. Сіре світло пробивалося крізь щілини віконниць. Вона вмилася крижаною водою з мідного глека, зібрала волосся, застебнула комір халата. Треба було триматися. Ще один день.

У дворі вже стояв позашляховик. Водій курив біля колеса. А чоловіка, який привіз їх зі шпиталю, не було.

— Де посланець? — спитала Валерія.

Рауф відповів не відразу.

— Він залишається тут. Далі поїдемо з водієм. Той знає дорогу.

— Тобто з людиною, яка не розуміє жодного мого слова?

— Я перекладу.

Вона хотіла різко заперечити, але побачила його обличчя й змовчала. Рауф боявся. І все ж сідав у машину разом із нею.

Остання ділянка шляху виявилася найтяжчою. Дорога майже зникла, перетворившись на ланцюг каміння, вибоїн і вузьких виступів. Машина дерлася вгору, шкребла днищем, буксувала, ревла, мов поранений звір. Кілька разів Валерія була певна, що вони застрягнуть назавжди, але водій якимось дивом витягував позашляховик далі.

Чим вище вони підіймалися, тим безлюдніше ставало довкола. Вершини біліли снігом, далеко внизу шуміли бистрі ріки, над ущелинами кружляли птахи. Краса цих місць не втішала. Вона була холодною, величезною, гнітючою. Людина тут здавалася випадковою істотою, якій природа дозволила пройти рівно до першої помилки.

Село з’явилося до середини дня. Воно ліпилося до схилу, мов пташине гніздо на камені: кілька десятків глинобитних будинків, тісні проходи між стінами, молитовний дім із тонкою вежею, димні вогнища. Людей майже не було видно. Лише вітер ганяв пил між будівлями.

Позашляховик зупинився біля найбільшого будинку. Водій щось сказав Рауфові.

— Це дім духовного старійшини, — переклав той. — Хворі діти тут.

Валерія вийшла з машини. Після довгого гуркоту мотора тиша здавалася неправдоподібною. Десь далеко загавкав собака, і цей звук лише підкреслив порожнечу. Їй знову стало не по собі. Тут ніби не існувало ані календаря, ані звичного світу, ані правил, на які вона звикла спиратися.

З будинку вийшов високий чоловік у білій чалмі й довгому вбранні. Сива борода лежала на грудях, темні очі дивилися спокійно й пильно. У його поставі була влада людини, якій не заведено заперечувати.

Він промовив кілька фраз…