Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

За дверима стояли троє чоловіків у дорогих темних костюмах. Один безперервно тиснув кнопку дзвінка, другий говорив по телефону, а третій тримався трохи осторонь і стежив за сходами. Коли їм не відчинили, стукіт став сильнішим.

— Лідіє Степанівно, ми знаємо, що ви вдома! — голосно промовив той, що стояв попереду. — Ми представляємо організацію, якій заборгував ваш чоловік. Нам треба поговорити.

Не дочекавшись відповіді, він відкинув ввічливий тон.

— Нам відомо про квитки на кілька мільйонів. Віддасте добровільно — розійдемося спокійно. Вирішите хитрувати — заберемо самі, і тоді сума боргу стане більшою.

Богдан подивився на Лідію. Отже, переслідувачі знали не лише про позику Павла, а й про виграші. Можливо, вони стежили за ним в останній день і розуміли, що він повіз портфель. Досі їм не вдавалося знайти схованку, однак поява незнайомого сільського механізатора в квартирі родини могла переконати їх, що квитки знайдено.

— Скоро вони викличуть ще людей або привезуть інструменти, — прошепотів Богдан. — Треба йти зараз.

Лідія швидко склала в дорожню сумку посвідчення, свідоцтва дітей, трохи одягу й ліки. Кирило й Софія чули погрози й мовчки трималися біля матері. Квартира була на шостому поверсі, через балкон вибратися було неможливо. Ліфт розташовувався поруч із непроханими гостями. Залишалися сходи, але до них треба було пройти просто повз трьох чоловіків.

Богдан став біля дверей і пояснив план: щойно він розчинить їх, Лідія з дітьми мають бігти, не зупинятися й не озиратися. Жінка міцно взяла Софію за руку, Кирилові веліла триматися поруч. Богдан зняв ланцюжок, повернув замок і несподівано рвучко розчинив двері.

Чоловіки не чекали, що їм так різко відчинять. Вони мимоволі відступили, і цих кількох секунд вистачило. Лідія з дітьми проскочила до сходів, Богдан кинувся слідом. Ватажок першим отямився й закричав, наказуючи зупинитися. За спиною загупали важкі кроки.

Вони збігали вниз, перестрибуючи через сходинки. Богдан підхопив стомлену Софію на руки, Кирило чіплявся за материнську долоню. Стара машина стояла біля самого під’їзду. Дверцята грюкнули майже одночасно, двигун завівся з першого разу, і автомобіль вискочив із двору за мить до того, як переслідувачі з’явилися на вулиці.

— Куди нам тепер? — спитала Лідія, раз у раз озираючись через заднє скло.

— До мене в село. Там сховаємося й спокійно вирішимо, як діяти далі.

За містом Богдан помітив у дзеркалі чорну машину. Вона не наближалася, але повторювала кожен поворот і трималася на однаковій відстані. Він нічого не сказав дітям, лише попередив Лідію, що за ними, схоже, стежать. На найближчій розвилці звернув із шосе на розбиту дорогу, що вела в ліс.

Стара машина скрипіла на вибоїнах, зате високий дорожній просвіт дозволяв їй проходити глибокі колії. Чорний автомобіль переслідувачів рухався повільніше, кілька разів майже зникав за поворотами. Богдан знав тут кожну розвилку. Він вибрав довгий об’їзд через ліс, потім звернув на вузьку ґрунтівку, якою рідко користувалися навіть місцеві жителі. Через сорок хвилин погоні в дзеркалі лишилися тільки дерева й порожня дорога.

У будинку Ковальчуків Лідію з дітьми зустріла здивована Оксана. Почувши коротке пояснення, вона не стала ставити зайвих запитань: нагодувала гостей, постелила їм у вільних кімнатах і заспокоїла перелякану Софію. Уночі дорослі майже не спали. Оксана сиділа поруч із Лідією на кухні, діти дрімали в одній кімнаті, а Богдан кілька разів виходив надвір і прислухався до дороги.

Він розумів, що перепочинок буде недовгим. Люди, готові переслідувати жінку з дітьми заради мільйонів, рано чи пізно відшукають і село…