Плуг натрапив на важкий ланцюг біля річки, а його походження виявилося справжньою загадкою

У портфелі залишалися ще тридцять дев’ять виграшних квитків на загальну суму два мільйони. Строки за ними спливали поступово протягом наступних місяців, тож часу на оформлення було досить. Довідка про відкрите розслідування й рішення комісії спростили подальшу процедуру, хоча кожен великий квиток однаково вимагав окремої перевірки.

Вони склали таблицю з датами тиражів і крайніми строками, щоб не втратити жодного призу. Квитки зберігали в банківській комірці, а копії — окремо в Богдана й Лідії. Після пережитої погоні ніхто більше не хотів покладатися на одну схованку. Тепер кожну дію вони обговорювали з юристом і підтверджували документами.

Лідія вважала, що без Богдана родина не отримала б нічого. Він знайшов схованку, міг приховати її, але розшукав сім’ю власника, захистив її дітей і домігся початку розслідування. Вона запропонувала поділити всі п’ять мільйонів навпіл.

— Половина має бути вашою, — наполягала вона. — Ви ризикували собою заради людей, яких навіть не знали.

Богдан відмовився. У нього був дім, робота й діти, що дорослішали, тоді як Лідія залишилася без чоловіка, з двома дітьми й погрозами за дверима. Після довгої суперечки він погодився прийняти один мільйон як винагороду за знахідку й допомогу. Решта коштів призначалася родині Павла. Домовленість письмово закріпили в нотаріуса, щоб згодом ні в кого не виникло взаємних претензій.

Один мільйон для Ковальчуків однаково був величезною сумою. Богдан міг відремонтувати будинок, допомогти Марині з навчанням, купити Данилові велосипед і більше не чекати місяцями затриманого заробітку. Однак він не встиг відчути полегшення: під час отримання решти призів виникли нові затримки. Суми понад установлений поріг вимагали фінансової перевірки, підтвердження походження квитків і додаткових погоджень.

Поки Богдан і Лідія збирали довідки, кредитори знову зв’язалися з жінкою. Через свого представника вони передали договори позики, розписки з підписом Павла й розрахунки відсотків. За їхніми словами, основний борг становив півтора мільйона, а разом із нарахуваннями родина мала повернути два.

У переданій вимозі кредитори наполягали на негайному розрахунку з уже отриманого виграшу. По телефону вони говорили впевнено, ніби питання було вирішене заздалегідь, і навіть назвали адресу, куди слід було привезти готівку. Лідія відмовилася щось підписувати й віднесла копії паперів досвідченому юристові.

Фахівець вивчав договори майже годину. Зовні підписи, печатки й дати виглядали переконливо, однак відсотки були явно завищені. Навіть якщо Павло справді взяв гроші, стягнення мало відбуватися у встановленому порядку. Кредитори не мали права призначати власні строки, приходити додому й погрожувати родині.

— Не платіть їм без угоди або рішення суду, — попередив юрист. — Якщо вимоги законні, нехай підтверджують їх офіційно.

Чоловіки йти до суду не хотіли. Вони телефонували Лідії, чатували біля міської квартири й дедалі частіше згадували дітей. За діловими словами вже не ховалися погрози. Богдан зрозумів, що суперечка про борг перетворилася на пряму небезпеку для всієї родини, а люди, які вимагали гроші, не мають наміру чекати законного розгляду…