Подарунок долі серед старих речей: чому не варто квапитися викидати бабусині іграшки, не перевіривши їхніх таємниць

Єгор ковтнув клубок у горлі й постарався відповісти якомога тихіше й лагідніше.

— Ні, малечо. Я не Павло. Я знайшов твою записку на звалищі.

За дверима пролунав приглушений схлип.

— Будь ласка… витягніть мене звідси.

Єгор озирнувся, підняв важкий камінь і щосили вдарив по ручці. Двері виявилися замкнені погано й піддалися швидше, ніж він очікував. Він розчахнув їх і побачив перелякану дівчинку. Вона була бліда, тремтіла й дивилася на нього так, ніби боялася повірити, що порятунок справді прийшов.

Єгор простягнув їй руку.

— Ходімо. Швидко.

Вона вчепилася в його долоню, і вони відразу пішли з подвір’я. Єгор майже тягнув її за собою, озираючись на будинок. Вони дісталися лісової стежки, де можна було трохи перевести подих, і лише там він зупинився.

— Розкажи, що сталося, — обережно попросив він. — Хто тебе замкнув?

Дівчинка дивилася на нього великими мокрими очима. Їй було важко говорити, але вона все ж почала, збиваючись і тремтячи від спогадів.

— Дядько Павло… він татовий знайомий. Вони разом працюють. У них якісь спільні справи, я не дуже розумію. Я одного разу бачила, як вони рахували багато грошей. А потім він забрав мене після поїздки, сказав, що відвезе додому. Але привіз сюди, накричав і замкнув у гаражі…