Покоївка випадково розбила старовинну вазу шейха, але його реакція виявилася зовсім не такою, як очікували оточуючі

Лена опустила очі.

— Я скажу, що бачила.

Це було майже пошепки.

Марія кивнула.

У кімнаті охорони на неї чекали Сергій, Валентина Павлівна, Артем, Ольга і ще один чоловік у сірому костюмі, який представився юристом готельного комплексу. Рашида не було.

Марії дали аркуш паперу.

— Пишіть пояснювальну, — сказав юрист. — Докладно, без емоцій.

Вона сіла. Ручка здавалася чужою. На першому аркуші вона написала дату, прізвище, посаду. Потім зупинилася.

— Я хочу додати фотографії.

Валентина Павлівна різко підвела очі.

— Які ще фотографії?

Марія дістала телефон.

— Учора після прибирання я надсилала фото комода старшій покоївці. На знімку видно, де стояла ваза. І видно мітку біля основи. Сьогодні вранці такої мітки на уламках не було. Можливо, це не та сама ваза.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як юрист поклав ручку.

Артем першим підійшов.

— Покажіть.

Марія відкрила зображення.

Він довго дивився, збільшував, рухав пальцями по екрану. Потім підвів погляд на Сергія.

— Треба звірити з каталогом.

Валентина Павлівна сухо сказала:

— Знімок міг бути зроблений коли завгодно.

— У чаті є дата надсилання, — відповіла Марія.

— Її можна змінити.

— У телефоні старшої покоївки теж є.

— Лена не має доступу до VIP-архіву і не є експертом.

Марія раптом відчула злість. Чисту, гарячу, майже рятівну.

— Зате я є людиною, яку ви вчора хотіли вивести через охорону, навіть не подивившись на уламки.

Валентина Павлівна зблідла від люті.

— Стежте за тоном.

— Я стежу. Просто раніше мовчала.

Сергій кашлянув.

— Досить.

Двері відчинилися, і ввійшов Рашид.

Сьогодні він був у темному костюмі, але виглядав так, ніби не спав. У руці в нього була тека.

— Продовжуйте, — сказав він.

Ольга швидко переказала йому суть. Він попросив телефон Марії, уважно вивчив знімок і раптом дуже тихо промовив:

— Це не моя ваза.

Артем зблід.

— Пане?

— Моя не мала інвентарної наліпки. Ніколи. Я купував її в родини колекціонера, не через склад.

Юрист випростався.

— Тоді розбитий предмет…

— Підміна.

Слово повисло в повітрі важче за будь-яке звинувачення.

Марія відчула, як у скронях застукало. Підміна означала, що справжня ваза зникла. А розбита — приманка, копія, можливо пошкоджена заздалегідь. І її руки, її ганчірка, її бідність мали стати зручним поясненням.

— У нас є записи, — сказав Сергій. — Не всі. Але достатньо, щоб побачити рух у коридорі.

Він увімкнув екран на стіні.

Камера показувала службовий коридор. Час — 22:13. Із ліфта викочували ресторанний візок. На ньому стояв високий предмет, накритий білою тканиною. Обличчя чоловіка, який штовхав візок, було закрите козирком кепки, але хода здавалася знайомою. Поруч ішла жінка в темному жакеті.

Марія затримала подих.

Жінка повернула голову до камери на частку секунди.

Валентина Павлівна.

Вона підвелася так різко, що стілець рипнув.

— Це не те, чим здається.

Сергій зупинив відео.

— Ви казали, що були вдома.

— Я повернулася через робоче питання.

— Чому не відмітилися?

— Забула.

Рашид дивився на неї спокійно.

— Де моя ваза?

— Я не знаю.

— Подумайте.

— Я не знаю!

Її голос зірвався.

Артем стояв нерухомо, але Марія помітила, як він стиснув телефон у руці. Надто міцно. Кісточки пальців побіліли.

На екрані запис продовжився. Візок зупинився біля дверей люкса. Жінка відчинила двері карткою. Чоловік заніс накритий предмет усередину. За сім хвилин вони вийшли. На візку знову щось стояло, але тепер форма під тканиною була трохи ширша, нижча.

Юрист зняв окуляри.

— Хто чоловік?