Покоївка випадково розбила старовинну вазу шейха, але його реакція виявилася зовсім не такою, як очікували оточуючі

Вона мовчала. У горлі стояв щільний клубок.

— Це особиста річ пана Рашида, — сказав він тихіше, ніж раніше, і від цього стало ще страшніше. — Ваза із закритої колекції. Ти хоч уявляєш, скільки вона коштує?

Марія похитала головою.

Вона не уявляла. І не хотіла уявляти. Її зарплати ледь вистачало на орендовану кімнату, ліки для матері й заняття доньки в художній школі, за які вона вже другий місяць обіцяла заплатити «після авансу». Вона знала ціну пральному порошку, курці по знижці, проїзному, дитячим черевикам. Ціни старовинної вази вона не знала.

— Встань, — коротко сказав Сергій.

Марія підвелася, притискаючи порізаний палець до долоні.

У дверях з’явилася Валентина Павлівна, керівниця персоналу. Вона завжди пахла різкими парфумами й тримала спину так рівно, ніби всередині в неї була металева лінійка. Побачивши уламки, вона прикрила рота рукою, але очі її не злякалися — радше блиснули.

— Маріє, — промовила вона з такою втомою, ніби та розбила не вазу, а все її життя. — Я ж попереджала. Сто разів попереджала: у цьому номері працювати обережно.

— Валентино Павлівно, я справді…

— Мовчіть.

Марія замовкла.

Валентина Павлівна ступила до кімнати, але зупинилася біля краю килима, ніби боялася забруднитися чужою бідою.

— Сергію, оформлюйте акт. Негайно. І викликайте начальника служби безпеки.

— Гість повернеться за десять хвилин, — сказав один з охоронців.

У Марії по спині пройшов холод.

Гість. Пан Рашид. Арабський шейх, як шепотілися покоївки в кімнаті персоналу, хоча офіційно його називали інвестором, колекціонером і власником кількох закритих клубів. Він займав увесь верхній поверх уже другий тиждень. Навколо нього постійно ходили люди з раціями, перекладачка, особистий водій, помічники. Він рідко розмовляв із персоналом, але ніколи не підвищував голосу. За це його вважали не добрим, а небезпечним: такі, казала Валентина Павлівна, не кричать — вони вирішують.

Марія бачила його лише двічі. Один раз — у ліфті, де вона притиснула до себе кошик із рушниками й опустила очі. Другий — вранці в коридорі: він ішов повільно, розмовляючи телефоном незнайомою мовою, а за ним ніс помічник шкіряну теку. У нього були сиві скроні, темні спокійні очі й рука з тонким шрамом на зап’ясті. Марія тоді подумала, що дорогі костюми не роблять людину молодою, якщо вона втомлена.

Зараз ця втома могла обернутися проти неї.

— Я виплачу, — раптом сказала Марія, сама не розуміючи, як безглуздо це звучить. — Частинами. Із зарплати. Я…