Покоївка випадково розбила старовинну вазу шейха, але його реакція виявилася зовсім не такою, як очікували оточуючі

Сергій усміхнувся криво. Один з охоронців відвернувся.

— Із зарплати? — Валентина Павлівна повільно подивилася на неї. — Маріє, ви хоч іноді думаєте перед тим, як говорите?

Кров із пальця вже стікала по долоні. Марія стиснула руку в кулак.

— У мене дитина, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не виганяйте мене одразу. Я не крала, не псувала навмисне. Я працюю без зауважень.

— Без зауважень? — Валентина Павлівна підняла брови. — Ви нещодавно запізнилися.

— На сім хвилин. У мами тиск був, я швидку чекала.

— Особисті обставини не мають стосунку до роботи.

Марія відчула, як обличчя наливається жаром. Хотілося сказати щось різке, захистити себе, але поруч стояли охоронці, на підлозі лежали сині уламки, і будь-яка її фраза могла стати останньою.

З коридору долинули кроки.

Усі обернулися одночасно.

До кімнати увійшов пан Рашид.

Він був без піджака, у світлій сорочці, рукави якої були закачані до ліктів. Поруч із ним ішла Ольга, перекладачка, худорлява жінка зі втомленими очима. За ними зупинився помічник Артем із телефоном у руці.

Рашид одразу побачив уламки.

Ніхто нічого не сказав. Навіть кондиціонер, здавалося, став гудіти тихіше.

Марія не змогла підвести очей. Вона дивилася на його лаковані туфлі, які зупинилися за два кроки від розбитої вази.

— Пане Рашиде, — заговорила Валентина Павлівна м’яким, майже співучим голосом. — Стався вкрай неприємний інцидент. Наша співробітниця виявила неприпустиму недбалість. Ми вже оформлюємо документи і, звісно, вживатимемо найсуворіших заходів.

Ольга переклала.

Рашид нічого не відповів. Він нахилився, підняв один великий уламок і довго розглядав його.

Марія помітила, як дивно змінилося його обличчя. Не лють, не шок — щось інше. Увага. Майже настороженість.

— Хто це зробив? — запитав він російською з помітним акцентом, але зрозуміло.

Валентина Павлівна трохи повернулася до Марії.

— Вона.

Марія підвела очі.

— Пробачте мені, — сказала вона. Голос зірвався. — Я випадково. Я не побачила, що ганчірка зачепила край підставки. Я готова відповідати, тільки не треба… не треба охороні…

Вона не договорила.

Сергій уже ступив до неї.

— Пройдемо.

Він узяв її за лікоть. Міцно, так, що пальці вп’ялися в рукав форми.

І тоді Рашид випростався.

— Відпустіть.

Сергій завмер.

— Пане?