Поки улюблена онучка була в парку, моя донька мила підлогу: що я зробив, усвідомивши справжнє ставлення бабусі до моєї дитини

— перепитав я. — Куди?

Міла подивилася на мене з таким страхом і надією, що в мене перехопило подих.

— Туди, де діти без батьків. Бабуся сказала, що я маю радіти, що мене не віддали туди, як непотрібне цуценя.

Я повільно підвівся. Взяв Мілу на руки, хоча вона вже була не малям. Вона обхопила мене ногами за талію, вчепилася пальцями в плечі.

— Послухай мене, — сказав я, дивлячись їй просто в очі. — Ніхто. Ніколи. Тебе. Не віддасть. Ти моя донька. Чуєш? Моя.

Я поніс її у ванну. Увімкнув теплу воду й обережно відмивав її руки, змиваючи цей гидкий хімічний запах. Потім знайшов крем Ірини, найдорожчий, який стояв на полиці, і намастив Мілі червоні пальці й долоні.

Вона мовчала. Тільки шморгала носом і дивилася кудись убік.

Я переодягнув її в чисту піжаму, закутав у плед і посадив на диван.

— Ти їла?

— На плиті каша була, — відповіла вона. — Але вона холодна.

Я пішов на кухню.

На вимкненій плиті стояла каструля зі злиплою сухою кашею. Порожня. Без м’яса, без сосиски, без масла. Просто грудка сірої їжі.

А в сміттєвому відрі лежала коробка з-під піци.

Мої батьки й Віра поїли піцу, залишили дитині холодну кашу й поїхали розважатися.

Я дістав телефон і набрав Ірину.

Вона відповіла відразу.

— Максиме? Ти вдома? Що сталося?

— Іро… — мій голос був дивно спокійний. Майже страшний. — Сядь, якщо стоїш.