Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

— Авжеж. Найпростіше. Мій чоловік — звичайна погань. Тільки визнати це виявилося болючіше, ніж прочитати листування.

Віктор обернувся. Вони зустрілися очима. Двоє чужих людей на чужій для обох кухні, пов’язані бідою, якої не побажаєш навіть ворогові.

— До речі, — сказала Оксана вже біля дверей, застібаючи пуховик, — кілька місяців тому він зняв із нашого спільного рахунку дуже велику суму. Мабуть, вкладався у вашу нову сімейну реальність.

Вона спробувала всміхнутися, але не вийшло.

— Оксано, — гукнув Віктор.

Вона зупинилася.

— Дякую, що приїхали. І що не промовчали.

— Не дякуйте. Мені самій треба було сказати це хоч комусь живому. Інакше я б просто збожеволіла.

Вона пішла вже після півночі. Віктор зачинив двері, постояв у коридорі й уперше за п’ятнадцять років відчув себе зайвим у власному домі.

Уранці Марина варила каву. Вона виглядала свіжою, хоча Віктор знав, що спала мало. Підійшла, поцілувала його в щоку.

— Вітю, вигляд у тебе такий, ніби тебе вночі допитували. Узагалі не спав?

— Єгор непокоївся, — відповів він, приймаючи горнятко.

— Бідний мій мученику, — вона провела долонею по його плечу. — Зате подивися, який хлопчик росте. Вилитий ти на дитячих фотографіях. Просто один в один.

Віктор відпив кави й усміхнувся.

Губи впоралися. Десь усередині щось хруснуло сухо й тихо.

Поки Єгор спав, Віктор узяв ватну паличку, обережно провів по внутрішньому боку щоки дитини, поклав зразок у конверт і поїхав до приватної лабораторії далеко за місто, щоб не натрапити на знайомих.

На стійці дівчина заповнила бланк.

— Другому з батьків надсилати копію результату?

— Ні, — сказав він надто швидко. — Тільки мені. На електронну пошту.

— Добре. Зазвичай готово за сім-десять днів.

Вона підвела очі й додала обережним, майже лікарняним голосом:

— Терпіння вам.

На третій день йому зателефонували з незнайомого номера. Віктор стояв у підсобці невеликої пекарні, де лагодив обладнання, коли бадьорий жіночий голос із лабораторії промовив:

— Вікторе Андрійовичу, добрий день. За вашою заявкою на ДНК-дослідження треба уточнити дату народження дитини для бланка.

Вона говорила так голосно й діловито, що у дверях одразу з’явився Михайло, його майстер, із гайковим ключем у руці.

— Там усе правильно, — процідив Віктор, відвертаючись до стіни. — Дякую. Я зайнятий.

Він скинув виклик.

— Наполегливий замовник? — невинно спитав Михайло.

— Так. Замовник.

— Із відділу контролю якості батьківства?

— Мішо, не треба.

Михайло підняв обидві руки.

— Усе, мовчу. Я взагалі нічого не чув. Я глухонімий розвідник. Пам’ять — як у рибки: три секунди, і чистий аркуш.

За п’ятнадцять років Віктор майже не брехав Марині. А тепер за один тиждень перетворився на людину, яка ховає конверти, стирає сліди, вигадує пояснення й відповідає на дзвінки пошепки. Виходило погано, болісно, але він учився.

Десять днів очікування розтягнулися так, ніби час навмисне знущався з нього.

Мозок перестав відфільтровувати дрібниці. Віктор бачив усе. Як Марина усміхається телефону, розкладаючи білизну. Як виходить на балкон, коли їй телефонують. Як почала зачиняти двері у ванній, хоча раніше ніколи цього не робила. Як кладе мобільний екраном донизу. Як бреше, не напружуючись.

Робота сипалася з рук. Одного разу він ледь не проїхав на червоне світло. Іншого — уперше за багато років пропустив дзвінок постійної клієнтки Раїси Павлівни. Вона передзвонила сама, тривожно спитала:

— Вікторе Андрійовичу, з вами все гаразд? Ви зазвичай швидко відповідаєте.

— Пробачте, Раїсо Павлівно. Закрутився. Удома малюк, сну майже немає.

— Ох, знайомо. Мій старший у цьому віці такі нічні концерти влаштовував, що сусіди вже знали наш графік краще за нас…