Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

— Абсолютно. За кілька секунд видалив, звісно. Але чоловік вісім устигли прослухати, а найспритніші — переслати.

— І як він це пояснив?

— Написав слідом: «Прошу вибачення, це дружині». Чим зробив тільки гірше. У відділі мене чудово знають. А в записі він називав зовсім інше ім’я.

Віктор закрив обличчя долонями й фиркнув. Це був перший справжній смішок за багато днів — раптовий, майже болісний, як кашель.

— Наступної суботи в них ювілей компанії, — продовжила Оксана. — Урочистий вечір у готелі в центрі міста. Кирилові збираються вручати якийсь почесний папірець за особливі успіхи. І найцікавіше: туди приїдуть перевіряльники з головного офісу.

— Ви хочете, щоб я влаштував скандал?

— Я хочу, щоб ви подумали. Тільки чесно. Не заради мене. Заради себе.

Він думав чотири дні.

У понеділок вирішив, що нізащо не піде. У вівторок уже не був таким певним. У середу Оксана написала: «Ви прийдете?» Він відповів: «Не знаю». І це була правда.

Щоразу, коли Марина заходила до кімнати, якась частина Віктора все ще хотіла взяти її за руку й сказати: «Давай поговоримо. Давай спробуємо врятувати те, що лишилося. Давай я вдам, що нічого не знаю».

П’ятнадцять років не можна вимкнути за одну ніч.

У суботу, в день банкету, він годував Єгора на кухні. На синові був маленький комбінезон із машинками. Суміш опинилася всюди: на столі, на рукаві Віктора, на дитячих грудях і якимось незбагненним чином на світильнику.

Єгор випльовував соску, сміявся й молотив ногами з азартом маленького художника, який влаштував свою першу виставку.

Віктор сміявся разом із ним. І тут же відчував провину за те, що взагалі здатен сміятися.

Близько шостої Марина спустилася в новій темно-зеленій сукні. Простій, на вигляд дорогій, ідеально посадженій. Волосся розпущене по плечах. На одну небезпечну мить вона знову стала тією дівчиною, в яку він колись закохався.

— Поїдеш зі мною? — спитала вона. — Туди можна з подружжям. Тільки Єгора нікуди подіти.

— Подзвони Ірині. Вона посидить.

— Вітю, ну поїхали. Ти давно нікуди не вибирався.

— Марин, без мене. Я втомився. Вихідний, а я вичавлений до дна.

Вона підійшла ближче, вдивилася йому в обличчя.

— Ти останнім часом якийсь не мій. Ніби постійно десь далеко. У тебе точно все нормально?

— Просто не сплю нормально. Давай збирайся, а то запізнишся.

Марина нахилилася, поцілувала Єгора, потім Віктора в щоку й пішла.

Двері зачинилися. За хвилину у дворі від’їхала машина.

О 18:42 прийшло повідомлення від Оксани: «Перевіряльники підтвердили, що будуть».

Віктор подивився на сина. Єгор зосереджено гриз брязкальце. Потім Віктор перевів погляд на порожній двір і набрав сестру.

— Іро, виручай. Посиди з малим пару годин. Мені терміново треба від’їхати.

— У суботу ввечері? — протягнула вона. — Вікторе Андрійовичу, ви що, на побачення зібралися?

— Можна сказати й так.

— Гаразд, скоро буду. Але якщо цей юний майстер знову прикрасить мені одяг сумішшю, хімчистка за твій рахунок.

Коли Ірина забрала Єгора, Віктор дістав із шафи єдиний костюм. Той самий, який вдягався на весілля, похорони й рідкісні офіційні заходи. У житті ремонтника торговельного обладнання інших приводів майже не існувало.

На лацкані знайшлася засохла пляма від дитячої суміші.

Він заправ її, висушив феном, понюхав. Запах лишився. Іншого піджака не було.

Усю дорогу до центру він думав: «Я їду ламати чужу кар’єру, і від мене пахне дитячим харчуванням».

Звичайна субота. Мокрий асфальт. Жовті ліхтарі. Дощ по лобовому склу…