Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

Ззовні стояв охоронець заправки в яскравому жилеті. Обличчя в нього було водночас обережне, співчутливе й налякане.

— Чоловіче, у вас усе нормально? Там касирка хвилюється.

— Алергія, — прохрипів Віктор, не підводячи голови. — Сезонна. На жовтень.

Охоронець подивився на його мокру бороду, червоні очі й рукави, постояв ще секунду й кивнув.

У дзеркалі Віктор побачив, як той повернувся до касирки й покрутив пальцем біля скроні.

«Справедливо», — подумав Віктор. Він би на його місці теж покрутив.

Із машини він зателефонував Оксані.

Вона відповіла одразу.

— Він мій, — сказав Віктор. — Єгор — мій син.

— Господи, — видихнула Оксана. — Яке щастя. Вікторе, справді. Я так за вас рада.

— Напевно, це і є щастя, — сказав він.

І несподівано засміявся. Коротко, гірко, зі здивуванням: виявляється, він іще вмів.

— Що далі? — спитала Оксана після паузи.

— Не знаю. Зовсім.

— Я вже три місяці живу в цьому «не знаю», — тихо відповіла Оксана. — Але є ще дещо. Вам треба це почути. Тільки не телефоном. Зможете завтра вибратися?

— Зможу.

Вони зустрілися в непримітному кафе біля автовокзалу. Пластикові стільці, каламутна вітрина, за склом повільно оберталися пиріжки, пахло перепаленим тістом і розчинною кавою.

Оксана прийшла в тому ж пуховику, але виглядала зібранішою, ніж тієї ночі. Обличчя стало жорсткішим, як у людини, яка вже перестала чекати дива й почала збирати докази.

— Наш Кирило, виявляється, останній рік плутав гроші фірми зі своїми, — сказала вона, обхопивши горнятко обома руками. — Липові відрядження, неіснуючі навчальні поїздки, представницькі вечері, яких ніхто не бачив. За найскромнішими підрахунками — дуже великі суми.

— Звідки ви знаєте?

— Світ тісний. У мене там є знайома. Внутрішня перевірка вже триває, тільки тихо. Він почав нервувати, а коли нервуєш, помиляєшся.

Вона дістала телефон.

— Тиждень тому він узагалі видав номер. Записав голосове повідомлення для вашої Марини. З ніжностями, пестливим прізвиськом і всім цим огидним воркуванням. Навіть повторювати не буду. І випадково відправив його в загальний робочий чат відділу.

Віктор підвів брови.

— Серйозно?