Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

Storium · Читать на русском:

Оксана чекала біля входу до банкетної зали. Вона виглядала спокійнішою, але втома нікуди не зникла. Просто тепер вона тримала її рівно, як тримають важку сумку, яку вже неможливо поставити.

— Готові? — спитала вона.

— Зовсім ні.

— Тоді ходімо.

У залі грала жива музика. Офіціанти розносили келихи й закуски. Чоловіки в дорогих костюмах тиснули один одному руки біля стенда з логотипом компанії. Жінки сміялися, поправляли волосся, ловили очима фотографа.

У дальньому кінці стояла Марина.

Поруч із Кирилом.

Вона сміялася. Красива, вільна, ніби все на своєму місці. Його рука лежала в неї на спині — недбало, звично, надто впевнено.

Віктора вразила не сама рука. А те, як природно Марина виглядала поруч з іншим чоловіком у цій залі. Як спокійно вписувалася в чужу пару, поки їхній син у цей час, найімовірніше, гриз брязкальце в Ірини на руках.

Близько пів на дев’яту Кирило помітив їх.

На його обличчі на пів секунди щось тріснуло. Потім корпоративна усмішка повернулася. Він узяв келих і пішов назустріч.

Марина побачила Віктора слідом. Колір зійшов із її обличчя.

— О, Вікторе! — промовив Кирило тим тоном, яким зустрічають несподіваного, але поки що не небезпечного гостя. — Якими долями? Радий, що Марина все-таки витягла тебе в люди.

— Марина мене не витягала, — відповів Віктор. — Я сам. Нам треба поговорити.

— Звісно. Тільки, може, не тут?

— Мені байдуже. Обирай.

— Вітю, — Марина зробила крок до нього. — Що відбувається?

— Помовч, будь ласка.

Він підняв долоню, і вона зупинилася. Її обличчям пройшов справжній біль — швидкий, непідробний. Вікторові від цього стало ще гірше, бо йому було не однаково.

Кирило повів його в бічний коридор за банкетною залою. Тьмяне світло, килимова доріжка, зачинені двері конференц-залів. Музика за стіною звучала приглушено, ніби з іншого життя.

Залишившись без публіки, Кирило миттєво скинув чарівність.

— І заради чого весь цей цирк? — спитав він, схрестивши руки.

— Хочу почути правду.

— Яку ще правду?

— Про тебе і Марину.

Кирило закотив очі.

— Вікторе, ну не треба. Життя складніше, ніж хочеться. Усяке буває. Давай без істерик, по-дорослому.

— По-дорослому?

— Саме так. Назви суму, яка тебе влаштує.

Віктор дивився на нього й не міг повірити. Не в те, що йому пропонують гроші. А в те, що цей чоловік справді думає: справу можна закрити виплатою.

— Моєму синові три місяці, — сказав Віктор.

Кирило роздратовано потер лоба.