Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

У палаті було сутінно. Штори затуляли сіре небо, горіла приліжкова лампа. Шкіряні крісла, картини, свіжі квіти могли б належати доброму готельному номеру. Але посередині стояло медичне ліжко, поруч — крапельниці й монітори. Рівні сигнали апаратури не дозволяли забути, для чого тут зібрано все інше.

Андрій лежав майже нерухомо. Хвороба змінила його так, що в цьому змарнілому обличчі важко було шукати людину з розповіді Олени. Щоки запали, навколо очей лягли темні кола. На тонких зап’ястках виднілися синці від уколів. Під білим простирадлом вгадувалося тіло, в якому лишилося зовсім мало сил.

Назар завмер біля входу. Він приніс сюди злість, призначену для сильного й самовпевненого супротивника, а перед ним опинився хворий, нездатний навіть підвестися без зусилля. Це не скасовувало минулого. Тільки лють, якою Назар збирався захищатися, раптом перестала відповідати тому, що він бачив. Кинути всі заготовлені слова людині на ліжку виявилося не так просто, як уявлялося дорогою.

Від скрипу дверей Андрій розплющив очі. Через знеболювальні погляд був каламутний, повільно знаходив предмети. Спершу він помітив Олену, спробував підвести голову, не зміг. Губи заворушилися, і крізь хрип вона почула своє ім’я.

— Лєна… Все-таки прийшла?

Вона наблизилася до узніжжя. На її обличчі не було ні перемоги, ні вдоволення. Людина, яку вона ненавиділа, опинилася перед нею, і ненависті раптом не було куди прикласти колишню силу.

— Прийшла, Андрію. Адвокат мене знайшов. Листа я прочитала.

Він важко ковтнув.

— Я все на тебе переписав… Гроші. Пробач. Це мати… Я злякався.

— Я не по гроші. Все, що в мене є, я заробила сама. — Олена спокійно, але твердо зупинила його виправдання. — Ти просив знайти сина. У листі тільки про це й писав.

Вона повернулася до Назара. Андрій простежив за її поглядом, не відразу зміг зосередитися, а коли побачив юнака, біля узголів’я частіше запищав монітор. На коротку мить у кімнаті ніби зникло все повітря: двоє дивилися одне на одного, і ніхто не міг полегшити їм цю зустріч.

Назар вийшов із тіні дверей під світло лампи. Не прибрав рук, не спробував сховати черевики. Нехай бачить його таким, яким він прийшов. Нехай бачить і обличчя, в якому повторюються власні молоді риси, і все, чим заплачено за роки поза цією родиною. Юнак стояв прямо, високо піднявши підборіддя.

— Боже… — видихнув Андрій.

По скронях покотилися сльози. Рука з катетером повільно піднялася над простирадлом і потяглася до Назара.

— Синку…

У юнака напружилися плечі. Від Олени це слово спершу викликало подив, потім — обережне тепло. Тут воно прозвучало майже як спроба взяти те, на що Андрій давно втратив право.

— Не треба мене так називати. Батька в мене немає. Батько не виставляє вагітну жінку на холод. І за свою матір не ховається, поки його дитину вивозять невідомо куди.

Андрій заплющив очі, ніби ухилявся від удару. Піднята рука впала. Дихання стало нерівним, між словами доводилося зупинятися.

— Винен. Я знаю. Її крик досі чую… Щоночі. Коли вона прийшла і тебе не знайшла.

Назар слухав, не рухаючись.

— Я там був, — продовжив Андрій. — У бараці. У коридорі сховався. Все знав. Мовчав, бо боявся лишитися без частки в компанії…