Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

Вона замовкла надовго. У сторожці було чути дощ і важке дихання Павла Григоровича. Назар не квапив її. У цій паузі ніби й досі стояла та кімната, і жінка ніяк не могла змусити себе знову до неї ввійти.

— Ліжечко було порожнє. Не лишилося ні твоїх речей, ні Ольжиного одягу. Тільки її зошит із рецептами на столі. Забула, коли збиралася.

— Ви шукали її?

— Я кричала, поки голос не зник. Бігала вулицями, стукала до сусідів. Потім було відділення, протокол… Черговий записував так, ніби нічого особливого не сталося. А пізніше мені ще натякали, що я сама позбулася дитини.

Бідна мийниця посуду, без потрібних знайомств, без місцевої реєстрації, не могла змусити людей зайнятися її горем так, як їй було потрібно. Вона ходила по установах, ставила ті самі запитання, намагалася відшукати хоч щось. Із уривчастих відомостей зрештою склалася страшна картина: викрадення було пов’язане з родиною Андрія.

— Лариса знайшла Ольгу, — сказала Олена. — Заплатила їй, щоб та забрала тебе і передала в їхній дім. Вони хотіли отримати дитину без її матері. Виховувати спадкоємця, а мене викреслити.

Назар опустив очі.

— Але їм вона мене не віддала.

— Ні. Взяла гроші й зникла разом із тобою. Їх вона теж обдурила.

Олена говорила вже майже сухо. Сліз ніби не лишилося на те, що довелося повторювати всередині себе стільки років. Найважчим була не одна та ніч, а все подальше: щовечора повертатися туди, де дитини більше немає, бачити порожнє ліжечко, відчувати знайомі запахи.

— Я лягала на підлогу поруч із ним, — зізналася вона. — На холодний лінолеум. Там іще пахло присипкою. Усе навколо вже було чужим, а цей запах лишався. Я хапалася за нього, бо більше нічого не могла втримати.

Назар не знав, куди дивитися. Йому було важко слухати ці подробиці, але зупиняти Олену він не хотів. За словами про викрадення тепер проступали дні й місяці, прожиті в чеканні. Не абстрактне чуже нещастя, а життя, яке тривало після того, як із нього вийняли головне.

— Потім я стала купувати тобі взуття, — сказала вона. — Щороку в день народження. Для маленького — пінетки, потім чобітки, туфлі до школи. Уявляла, як ти ростеш. Удома стоїть дубова шафа, повна коробок. Їх не було кому відкривати.

Шафа зі взуттям для дитини, якої немає поруч. Назар спробував це уявити й не зміг одразу. Взуття для нього завжди було річчю необхідною, такою, що зношується, часто промокає. В Олени воно, виявляється, роками чекало в коробках. Між цими двома уявленнями про його життя лежала відстань, яку не виміряти дорогою від кладовища до її дому.

— Я не вимагаю, щоб ти зненавидів Ольгу, — додала вона. — Хочу тільки, щоб ти дізнався. Ти мав рости вдома, в теплі, зі своїми іграшками, а не проходити через усе це.

— Дім у мене був, — різко відповів Назар. — Не треба так казати. Ми знімали кімнати, прибудови, літні кухні. Переїжджали часто. Вона пояснювала, що не любить довго сидіти на одному місці.

Він урвався, уперше почув знайоме пояснення інакше.

— Значить, ховалася…