Прикута до ліжка дівчина нікому не була потрібна за дружину, аж поки батько не наважився на несподіваний крок

Уранці Дем’яна привели до дому. Я сиділа біля вікна у вітальні, де світло лягало на підлогу довгими прямокутниками, і почула кроки ще до того, як відчинилися двері. Не звичайні кроки — важкі, обережні, ніби людина заздалегідь перепрошувала дошки за власну вагу.

Батько увійшов першим. За ним з’явилася тінь, що закрила половину дверного прорізу. Дем’ян і справді був величезний. Він нахилився, щоб пройти під одвірком, і все одно мало не зачепив його плечем. На зріст він був вищий за будь-якого чоловіка, якого я бачила; плечі в нього здавалися витесаними з темного дерева, руки — великими, вкритими рубцями від вогню й заліза. На ньому була груба робоча сорочка, натягнута на грудях, і штани, латанні на колінах. Борода приховувала частину обличчя, але не очі. Очі були темні, уважні й налякані.

Він стояв, зчепивши перед собою долоні, опустивши голову так, як веліли стояти людям його становища в панському домі. Уся його сила ніби була зв’язана невидимою мотузкою.

— Дем’яне, це моя донька, Олеся, — сказав батько.

Погляд коваля торкнувся мене на мить і відразу впав на килим.

— Так, пане.

Голос у нього виявився не громовим, як я чекала, а низьким і м’яким. Такий голос міг би заспокоювати наляканого коня або читати молитву в порожній кімнаті.

— Я пояснив йому, що буде доручено, — вів далі батько, звертаючись уже до мене. — Він розуміє відповідальність.

Я раптом зрозуміла, що не можу дозволити говорити про нас двох так, ніби нас тут немає.

— Дем’яне, ти зрозумів, що пропонує мій батько?

Він знову глянув на мене — коротко, майже винувато.

— Мені велено бути при вас, панночко. Берегти, носити, допомагати. Бути тим, хто відповідає за вашу безпеку.

— Велено? А ти сам згоден?

Запитання зависло між нами. Дем’ян ніби не відразу зрозумів, що воно взагалі має сенс.

— Я людина підневільна, панночко. Моя згода рідко щось змінює.

Правда прозвучала так просто, що мені стало жарко від сорому.

Батько кашлянув.

— Можливо, вам слід поговорити без мене. Я буду поруч, якщо знадоблюся.

Коли двері за ним зачинилися, тиша стала майже відчутною. Дем’ян стояв біля стіни й не рухався. Я відчувала, що він боїться зробити хибний крок сильніше, ніж я боюся його зросту…

👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇