П’яні хлопці завели дівчину в ліс, не підозрюючи, що невдовзі самі опиняться в несподіваній ситуації

Мар’яна зупинилася неподалік, але двигун глушити не стала. Скло з боку водія опустилося м’яким дзижчанням.

— У вас неприємність? — спитала вона, намагаючись перекричати музику. — Машина не їде? Чимось допомогти?

Один із трьох обернувся. Він рушив до неї непевною ходою — надто розв’язною, надто самовпевненою. Уже за кілька кроків Мар’яна вловила важкий запах випитого. Хлопець нахилився до вікна нижче, ніж дозволяла проста ввічливість, і затримав на ній погляд — липкий, оцінювальний, неприємно повільний.

— Допомогти? — протягнув він, криво всміхаючись. — Ще й як. Вилазь, красуне. Не будемо ж ми через дверцята знайомитися.

У грудях у Мар’яни щось насторожено стиснулося. Вона ще намагалася триматися за розумне пояснення: п’яний, дуріє, хорохориться перед приятелями. Може, й справді треба штовхнути машину, глянути колесо, подати інструмент. Та голос його, розслаблений і нахабний, дедалі менше скидався на прохання.

— Що саме сталося? — обережніше спитала вона. — Поломка? Колесо?

— Та вийди, — відмахнувся він. — На місці розберешся.

Мар’яна зволікала. Потім усе ж повернула ключ, витягла його із замка й вийшла назовні. Щойно дверцята зачинилися, лісова тиша здалася майже дзвінкою: чужа музика раптом урвалася, і від цього вечір став глухим, важким. Волога земля пахла прілим листям, холодок ковзнув по обличчю.

— То кому допомога потрібна? — мовила вона, зупинившись біля позашляховика.

У відповідь пролунав сміх. Двоє інших підійшли ближче не поспішаючи, але так упевнено, що Мар’яна відразу зрозуміла: це не випадковість. Один опинився між нею та її машиною, другий став збоку, третій — просто перед нею. Простір навколо звузився до кількох кроків, а разом із ним звузилося й повітря, ніби ліс раптом перестав давати дихати.

— Нам усім і потрібна, — сказав той, що першим підійшов до вікна. — Сама ж запропонувала.

Його рука ковзнула їй за спину. Мар’яна різко відсахнулася, ніби торкнулася вогню.

— Руки прибери, — сказала вона тихо, але голос не здригнувся.

— Не злись, — хмикнув інший. — Ми нормально. Не скривдимо. І віддячимо.

Останні сумніви розсипалися. Перед нею були не подорожні з поломкою, а п’яні покидьки, певні, що порожня дорога й самотня жінка дають їм право на все. Страх піднявся холодною хвилею, але майже відразу в ньому спалахнула злість. Мар’яна розвернулася й ударила першого по обличчю так сильно, як тільки змогла.

Ляпас прозвучав різко. На мить сміх урвався. Чоловік повільно повернув голову назад; на щоці вже наливалася червона пляма. Та він не відступив — лише всміхнувся нижче, зліше.

— Оце так, — видихнув він. — З вогником. Таких я люблю.

Мар’яна рвонула до своєї машини, але чиясь рука ззаду вчепилася їй у волосся. Біль прошив голову так гостро, що в очах виступили сльози. Вона спробувала вивернутися, вдарити ліктем, зірвати з себе чужі пальці, та її тримали міцно.

— Відпустіть, — видушила вона. — Я поїду й нікому нічого не скажу. Тільки відпустіть мене.

Власний голос прозвучав чужим — надто глухим, надломленим. У пам’яті раптом спалахнув Левко: теплий, сонний, довірливий. Потім Тарас біля воріт. Потім її машина за кілька кроків — близька, освітлена фарами, але ніби відділена від неї непрохідною стіною.

Хлопець, який отримав ляпаса, підійшов майже впритул. У його обличчі змішалися злість і вдоволення. Він навмисне повільно потягнувся до застібок на її блузці, ніби смакував її страх.

— Не треба, — прошепотіла Мар’яна. — Не смійте.

— Досить базікати, — обірвав він. — Час братися до діла.

Він штовхнув її в траву на узбіччі. Земля вдарила в спину, повітря на мить зникло з грудей. Над нею нависла темна постать, а за його плечем чорніли верхівки дерев. І саме тоді Мар’яна згадала про того, хто весь цей час лишався в її машині. Сірий мовчазний супутник на задньому сидінні. Той, хто зазвичай їхав, поклавши морду на лапи, але завжди чув її голос.

Вона зібрала рештки повітря й закричала:

— Сивку! До мене!

Із прочиненого вікна машини вилетіла величезна сіра тінь. Чоловіки не відразу збагнули, що сталося. Вовк з’явився на дорозі майже беззвучно, та сама його поява була такою раптовою, що всі троє на мить заціпеніли. Фари блиснули в його очах, шерсть на загривку стала жорстким гребенем, потужні лапи вдарили по ґрунтівці.

Двома стрибками Сивко опинився поруч. Він врізався в нападника всією вагою й збив його з Мар’яни. Той відкотився вбік, навіть не встигнувши виставити руки. Вовк навис над ним і загарчав низько, глухо, так, що звук ніби пройшов по землі й ударив у ноги.

Чоловік спробував підвестися, та Сивко знову кинувся, схопив його за одяг і плече, перекинув назад і не дозволив наблизитися до господині. У його рухах не було сліпого шалу: він діяв точно, як сторож, який знає, кого треба відрізати від небезпеки. Нападник зарепетував, прикриваючись руками, а його приятелі ніби в одну мить протверезіли…