П’яні хлопці завели дівчину в ліс, не підозрюючи, що невдовзі самі опиняться в несподіваній ситуації

Один із них вихопив з узбіччя довгу палицю, другий підняв суху гілку. Вони зробили кілька нерішучих кроків, та Сивко розвернувся до них усім тілом і показав ікла. Цього виявилося досить. Перед ними був не дворовий пес, якого можна відігнати криком, а великий вовк, зібраний до останнього м’яза. У його погляді не було ні розгубленості, ні страху.

Палиці затремтіли. Один першим жбурнув гілку й кинувся до лісу, чіпляючись ногами за коріння. Сивко наздогнав його майже одразу, збив і притис до землі, гарчачи над ним так, що той перестав смикатися й лише закрив голову руками. Другий метнувся до позашляховика, пірнув усередину, грюкнув дверцятами й замкнувся. Крізь скло було видно, як він тремтячими пальцями тицяє в кнопки й озирається, боячись зайвий раз повернути голову.

Мар’яна підвелася не відразу. Коліна підкошувалися, долоні були в землі, тканина на грудях розійшлася. Вона стисла краї блузки, зробила крок, потім другий, відчуваючи, як світ гойдається разом із нею.

— Сивку, все, — хрипко сказала вона. — Не можна. До мене. Досить.

Вовк повернув голову. В очах у нього ще стояла лють, та голос господині він почув. Кілька секунд він лишався нерухомим, тоді повільно відступив від поваленого чоловіка. Він не розслабився й не відвів погляду — просто відійшов рівно настільки, щоб знову опинитися поруч із Мар’яною.

— Стережи, — сказала вона, майже не впізнаючи власного шепоту. — Сиди тут. Нікого не підпускай.

Сивко сів між нею та нападниками. Вуха його були насторожі, груди важко ходили. Мар’яна почала шукати телефон. Руки тремтіли так сильно, що екран не відразу підкорився. Цифри розпливалися, палець зісковзував, і вона змушувала себе дихати: вдих, видих, ще раз. Нарешті виклик пройшов. Вона назвала лісову дорогу, позашляховик упоперек проїзду, трьох чоловіків, напад. Попросила надіслати поліцію й медиків.

Потім почалося чекання. Майже година розтягнулася, як в’язка, холодна ніч, хоча вечір ще не встиг зовсім згаснути. Мар’яна то стояла біля своєї машини, то сідала на край сидіння, то знову підводилася, бо тіло не знаходило собі місця. Хотілося зателефонувати Тарасові, почути його голос, та вона боялася, що варто йому відповісти — і вона розплачеться так, що вже не зможе вимовити й слова. Тому лише стискала телефон і повторювала про себе: жива, все скінчилося, Сивко поруч.

Чоловіки більше не намагалися сперечатися. Той, що лежав на землі, інколи стогнав, але ледь ворушився — вовк одразу підіймав голову. Замкнений у машині не виходив. Його бліде обличчя кілька разів з’являлося за склом і щоразу тут-таки відкотилося назад…