П’яні хлопці завели дівчину в ліс, не підозрюючи, що невдовзі самі опиняться в несподіваній ситуації

Коли попереду з’явилися перші сільські вогні, по щоках самі потекли сльози. Вона не схлипувала, не закривала обличчя, просто дозволила їм котитися. Дім був близько. Тарас, Левко, теплий прямокутник вікна — все це лишалося справжнім, і вона таки поверталася.

Тарас вийшов до воріт майже одразу, ніби тривога підняла його раніше за звук мотора. Побачивши її бліде обличчя, розірваний комір, землю на одязі й Сивка на задньому сидінні, він і сам зблід.

— Мар’яно… — голос у нього зірвався. — Що сталося?

Вона лише похитала головою. Не тут. Не біля хвіртки. Не поруч із домом, де спала дитина. Левка вже вклали, і ця думка принесла їй полегшення: син не побачить її такою.

Пізніше, коли вона вмилася, переодяглася й трохи прийшла до тями, вони сиділи на кухні. Чай у чашці вистиг недоторканий. На столі лежав телефон, поруч — зім’ятий носовичок. У кутку, згорнувшись важким сірим клубком, дрімав Сивко. Точніше, здавалося, що дрімав: його вуха раз у раз здригалися, ніби він і досі сторожив.

Тарас сидів навпроти й стискав пальці так, що побіліли кісточки. Він уже вислухав усе до кінця, та спокійніше від цього не стало.

— Як таке взагалі можливо? — сказав він глухо. — Порожня дорога, ліс… Побачили жінку саму й вирішили, що можна все?

Мар’яна дивилася в темну поверхню вистиглого чаю. Їй не хотілося повертатися туди словами. Кожна подробиця чіплялася за пам’ять: світло фар, волога трава, чужі руки, власний зірваний крик.

— Якби не Сивко… — Тарас різко видихнув і відвернувся. — Я навіть уявити не можу.

— Не уявляй, — тихо попросила вона. — Будь ласка.

Він підвів очі. У них були біль, страх і вина, якої там не мало бути.

— Я мав поїхати з тобою. Або зустріти тебе на дорозі. Хоча б зателефонувати раніше, дізнатися, де ти.

— Ти не міг знати, — сказала Мар’яна. — Ніхто не міг. Я сама зупинилася, бо подумала: людям потрібна допомога.

— Ти просто хотіла допомогти, — вимовив він із гіркотою…