П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

Зсередини повіяло холодом, старою золою, сушеними травами й деревом.

Він переступив поріг, ледь не зачепившись за високий поріжок. Усередині було темно, але не порожньо: широка лавка, стіл, скриня, в’язки трав під стелею, велика цегляна піч, кошик із дровами. Назар опустив жінку на лавку біля стіни, намагаючись не вдарити її головою об дошки.

З-за фіранки в дальньому кутку долинуло хрипке дихання.

Він ступив туди й відкинув тканину.

На вузькому ліжку лежала літня жінка. Обличчя палало хворобливим рум’янцем, губи пересохли, очі під повіками неспокійно рухалися. Вона металася в гарячці, не приходячи до тями. Назар приклав долоню до її чола, потім торкнувся шиї, перевіряючи пульс.

Частий. Слабкий. Лихоманка. Зневоднення. Виснаження.

Він коротко видихнув. Їх уже було троє. І всі троє могли не пережити ночі.

Насамперед потрібне було тепло.

Назар кинувся до печі. У кошику лежали сухі поліна, береста, тріски. На полиці біля труби він знайшов коробок сірників. Пальці майже не слухалися. Він упустив кілька сірників на підлогу, стис коробок між колінами, чиркнув. Перший сірник згас. Другий спалахнув слабким жовтим вогником. Він підніс його до берести, обережно дмухнув.

Полум’я поповзло по корі, тріснуло, перекинулося на тріски.

Коли вогонь став упевненішим, Назар повернувся до жінки на лавці. Мокрі речі й далі витягали з неї життя. Він працював швидко, без зайвих думок. У таку мить немає сорому, немає незручності, немає сумнівів. Є тіло, що втрачає тепло, і людина, яка мусить його повернути.

Він стяг із неї важку куртку. Ґудзики на светрі заледеніли й не піддавалися, і Назар розірвав тканину біля коміра, не гаючи часу. У скрині знайшлися суха фланелева сорочка, вовняні хустки, старі рушники. У шафці над столом — почата пляшка міцного алкоголю.

Він хлюпнув рідину на долоні й почав розтирати їй руки й ноги. Від пальців до плечей, від ступнів до стегон — обережно, але наполегливо. Шкіра під його долонями спершу була майже мертва, воскова, холодна, потім потроху почала рожевіти.

Назар переодяг її в суху сорочку, обмотав ноги хусткою, накрив товстим овчинним кожухом, що висів біля дверей, і підсунув лавку ближче до печі. Лише коли дихання жінки стало трохи рівнішим, він дозволив собі зупинитися.

І в ту ж секунду тіло згадало про себе.

Кашель ударив так раптово, що він зігнувся навпіл. Груди розривало зсередини. Він притис долоню до рота, та напад не відпускав. У мокрій тонкій робі, без бушлата, він промерз до кісток. Зуби цокотіли, пальці заніміли, коліна тремтіли.

Він зробив крок до печі й осів на підлогу, притулившись спиною до цегли, що нагрівалася. Жар обпікав обличчя, але всередині лишалася крижана порожнеча.

Назар заплющив очі.

Йому потрібно було зовсім трохи. П’ять хвилин. Лише п’ять хвилин тепла й тиші. Потім він займеться старою, поставить воду, знайде трави, перевірить врятовану. Потім. Зараз світ звузився до червоного відблиску вогню за повіками й важкого дихання в хаті.

Оксана поверталася до тями повільно, ніби випливала з глибокої чорної води. Спершу прийшло тепло. Сухе, густе, пахуче димом, нагрітим деревом і старою овчиною. Потім біль — важкий, тупий, розлитий по всьому тілу. Здавалося, кожен м’яз скрутили й знову відпустили.

Вона розплющила очі.

Над нею темніли закопчені балки стелі. Знайомі. Дім тітки Галини. Отже, вона таки вибралася. Або її хтось витяг.

Пам’ять повернулася ривком. Хрускіт льоду під ногами. Вода, що миттю стисла груди залізним обручем. Марні спроби вхопитися за слизьку кромку. Власний крик, який швидко став чужим і хрипким. Потім чоловічий голос — різкий, владний, що наказував триматися.

Оксана різко сіла. Кожух сповз із плечей. На ній була довга суха сорочка з тітчиних запасів. Голова закрутилася, та вона змусила себе озирнутися.

За фіранкою важко дихала тітка Галина. Жива.

Піч горіла. На столі стояла кружка. У кімнаті танцювало помаранчеве світло.

А біля печі, просто на підлозі, сидів чоловік.

Оксана завмерла.

Він був кремезний, широкоплечий, із коротко підстриженим сивим волоссям і запалими щоками. Обличчя грубе, суворе, вкрите колючою щетиною. Та найбільше її вдарив одяг: темні ватні штани, тонка казенна роба з вицвілими мітками, брудна, мокра, чужа для мирного дому.

Ув’язнений…