Рідні вважали його підозри марними, аж поки могилу не розкрили й не підняли кришку

Наручники зняли, і молодий чоловік повільно підійшов до краю. Ноги тремтіли так сильно, що йому довелося на секунду зупинитися, перш ніж спуститися в яму. Нагорі залишилися поліцейські й похмурий Степан. Ніхто з них не промовив ані слова.

Максим нахилився до труни й поклав долоні на кришку. Ще недавно він був готовий на все заради цієї миті, але тепер боявся зробити останній рух. Поки труна залишалася закритою, якась частина його свідомості ще могла заперечувати смерть. Побачити Оксану означало втратити й цей крихкий захист.

Він зібрався з силами й повільно підняв кришку. Мати лежала нерухомо, а її обличчя здавалося напрочуд спокійним. Її риси не виражали мук; здавалося, вона просто міцно спить. Саме цей спокій виявився для Максима особливо тяжким, бо підкреслював остаточність того, що сталося.

Син довго дивився на Оксану, намагаючись запам’ятати кожну знайому рису. Емоції, які він стримував увесь цей час, знову захлиснули його. Він нахилився нижче, обережно взяв материнську руку й стиснув її пальці, вкладаючи в цей дотик усе невисловлене прощання.

Наступної миті Максим напружився. Долоня Оксани ледь помітно відповіла на його рух. Спершу він вирішив, що від потрясіння не розрізняє власних відчуттів, і завмер, боячись поворухнутися. Але потім материні пальці знову слабо зімкнулися навколо його руки…